Якби я переліз через задній бар’єр альтанки — так мені здається, — я неминуче вийшов би за межі його люті й бічною стежкою зміг би дійти до брами Санаторію. От я перекидаю ногу над поруччям, але раптом на півдорозі гальмую. Я відчуваю, що це було б надто жорстоко — просто так піти й залишити його з тим безпорадним шалом, що вибився поза всі береги. Уявляю собі його жахливе розчарування, нелюдський біль — так, ніби він уже бачить, як я вислизаю з пастки, раз і назавжди віддаляюся. Тож я затримуюся. Підходжу до нього й кажу природним спокійним голосом: «Прошу заспокоїтися, я звільню вас».
На це його розсмикана, збурена вібрацією гарчання фізія зцілюється, вигладжується, з її глибини прозирає ледь не зовсім людське обличчя. Я без боязні відчіпляю застібку на його карку. Тепер ми йдемо поруч. Палітурник має на собі добротний чорний костюм, але босий. Я силкуюся зав’язати розмову, але з його рота виходить лише нерозбірливе булькотіння. Тільки в очах, у чорних виразних очах прочитується дикий ентузіазм прив’язаності й симпатії, від якого мені робиться дуже не по собі. Часом він спотикається об камінь чи об грудку землі й тоді його обличчя від струсу відразу ж ламається, зазнає розпаду, образа винурюється до половини, готова до стрибка, а вслід за нею лють, яка тільки й чекає моменту, щоби знову перетворити це обличчя на клубок гадючого сичання. Тоді я закликаю його до порядку жорстким товариським нагадуванням. Я навіть плескаю його по плечах. Тож іноді на його обличчі силкується прорізатися здивована, підозрілива, недовірлива до себе самого усмішка. Ох, як мені дошкуляє ця страшна дружба. Як мене гнітить ця несамовита симпатія. Як позбутися цієї людини, що крокує поруч і нависає оком, усією жагучістю своєї собачої душі на моєму обличчі? Проте мені не можна показувати свою роздратованість. Я витягаю гаманець і кажу діловим тоном: «Вам, напевно, потрібні гроші, то я вам із радістю позичу». Але на цей вид його лице набуває такої дикої люті, що я швиденько все ховаю. А він ще довго не може заспокоїтися й опанувати риси, які все викривлює конвульсія виття. Ні, я цього зараз не витримаю. Що завгодно, тільки не це. Усе й без того настільки поплуталося, просто безнадійно. Над містом заграва пожежі. Батько десь у вогні революції в підпаленій крамниці, Доктор Ґотард недосяжний, на додачу ще й незбагненна поява інкогніто матері з якоюсь таємною місією! Все це — вогнища якоїсь великої незрозумілої інтриґи, що стискається навколо моєї особи. Втікати, втікати звідси! Куди-небудь. Скинути із себе цю жахливу дружбу, цього палітурника, від якого відгонить собакою і який не спускає з мене ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. «Я запрошую вас до себе в кімнату», — кажу я з увічливим жестом. Чемність у поведінці притягує його, присипляючи його шаленство. Я впускаю його до кімнати поперед себе. Садовлю його на стілець.
«Сходжу до ресторації по коньяк», — кажу я.
На це він збуджено підскакує — хоче мене супроводити. Я заспокоюю цей сполох лагідною твердістю. «Ви будете тут, ви спокійно мене дочекаєтесь», — кажу я глибоким і тремким голосом, на дні якого звучить затаєний страх. Він сідає з непевною усмішкою.