У неділю пополудні всі ми приходили до тітки Ретиції на малий родинний підвечірок. Дядько Єронім нас не впізнавав. Засівши у своїй кімнатці, він з того боку засклених дверей кидав на наше зібрання дикі і нажахані погляди. Часом же він раптово виходив зі свого всамітнення в довгому до землі халаті та схвильованою довкіл обличчя бородою і, розмахуючи руками так, ніби хоче нас розділити, казав: «А тепер я благаю вас — усі як один розійдіться, розбіжіться нишком-тишком і непомітно…». Після чого, таємничо погрозивши нам пальцем, додавав стишеним голосом: «Уже всюди говорять: Ді — да».
Тітка лагідно виштовхувала його назад у кімнатку, але він грізно озирався ще у дверях і з піднятим пальцем повторював: «Ді — да».
Додо розумів усе не відразу, поступово — минало кілька хвилин мовчання і збентеження, перш ніж ситуація роз’яснювалась і в його мозку. Тоді, водячи поглядом від одного до другого, ніби впевнюючися — сталося щось веселе, він вибухав сміхом і так сміявся у своє задоволення, голосно, струшуючи головою зі співчуттям і повторюючи зі сміхом: «Тяжкий псих…».
Над домом тітки Ретиції западала ніч, видоєні корови в темряві терлися боками об дошки, служниці вже спали на кухні, із саду плинули бульки нічного озону, що лускали у відкритому вікні. Тітка Ретиція спала у глибині свого великого ложа. На другому ложі, як сова в подушках, сидів дядько Єронім. Його очі блищали в темряві, борода стікала на підтягнуті коліна.
Він повільно злазив з ліжка і навшпиньки скрадався до тітки. Так і застигав над сплячою, мов кіт, що готується стрибнути, з нашорошеними бровами й вусами. Лев на стіні коротко позіхнув і відвернувся. Тітка, прокинувшися, злякалася тієї з іскристими очима, розчмиханої голови.
«До ліжка, йди до ліжка», — казала вона, відганяючи його, мов півня, помахом руки. Він відходив, чмихаючи й нервово вертячи головою на всі боки.
У сусідній кімнаті лежав Додо. Додо спати не вмів. Сфера сну в його хворому мозку не діяла як слід. Він крутився, качався по ліжку, перевертався з боку на бік.
Матрац рипів. Додо тяжко зітхав, сопів, безпорадно підводився з-над подушок.
Нежите життя мучилося, тріпотіло від розпачу, крутилося, наче кіт у клітці. У Додовому тілі, в цьому тілі півголовка хтось старішав, нічого не проживши, хтось доростав до смерті без крихти глузду.
Раптом він пронизливо захлипав у темряві.
Тітка Ретиція зіскочила до нього з ліжка: «Що з тобою, Додо, щось болить?».
Додо відвернувся зі здивуванням: «Хто?».
«Чого ти стогнеш?» — питає тітка.
«Це не я, це він…».
«Хто такий він?».
«Замурований…».
«Хто-хто?».
Але Додо безсило махнув: «Ex…». І повернувся на другий бік.
Тітка Ретиція навшпиньки пішла назад до ліжка. Дядько Єронім погрозив їй пальцем: «Уже всюди говорять: Ді — да».
Едьо
На тому самому, що й ми, поверсі, у вузькому і довгому крилі від подвір’я, мешкає Едьо зі своєю родиною.
Едьо вже давно не маленький хлопчик, Едьо дорослий чоловік з низьким і сильним голосом, яким він часом наспівує арії з опер.
Едьо схильний до повноти, але не губчастої та м’якої за формою — радше до її мускулясто-атлетичного різновиду. У плечах він міцний, як ведмідь, але що з того, коли його ноги, цілком здегенеровані й позбавлені форми, не можуть ступити ані кроку.
Коли дивишся на ноги Едя, то, щиро кажучи, й не розумієш, у чому полягає це дивне каліцтво. Усе виглядає так, ніби в його ногах забагато суглобів між коліном і щиколоткою, щонайменше на два сустави більше, ніж у нормальних. Нічого дивного, що в цих наднормових суставах його ноги жалюгідно заламуються — і не тільки в обидва боки, але і вперед, і в усіх напрямках.
Тому Едьо пересувається за допомогою милиць, двох досконало зроблених милиць, заполітурених під червоне дерево. На цих милицях він щодня сходить униз купити газету, і це його єдиний вихід, єдина розвага. Гірко дивитися на те, як він долає сходи. Його ноги непередбачувано вискакують то вбік, то назад, заламуються в несподіваних місцях, а ступні, мов кінські копита, короткі й високі, стукочуть по дереву сходів, мов колодки. Проте, опинившись на рівному, Едьо несподівано змінюється. Він випрямляється, його показний торс випинається, а тіло набирає розмаху. Спираючись на милиці, ніби на поручні, він викидає ноги далеко поперед себе, вони неодночасно вдаряють об землю, потім він переносить милиці з місця і з нового розмаху знову потужно кидає всього себе вперед. Такими кидками тіла він долає простір. Нерідко, маневруючи милицями в подвір’ї, у надмірі сил, накопичених під час тривалого сидіння, він може зі справді прекрасною відданістю демонструвати свій героїчний метод пересування на здивування службового люду з першого і другого поверхів. При цьому його потилиця наливається твердістю, під бородою промальовуються дві складки, а в навкоси повернутому обличчі із затиснутими від напруги вустами тайкома проступає гримаса болю. Едьо не має професії чи заняття — так, ніби доля, звалюючи на нього тягар каліцтва, навзамін і нишком звільнила його від цього прокляття Адамових дітей. У затінку своєї немочі Едьо повною мірою користається своїм винятковим правом на безділля і в душевному супокої здається задоволеним зі своєї приватної, індивідуально укладеної з долею оборудки.