Едьо стоїть у своїй кімнаті голий до пояса і вправляється гантелями. Йому треба так багато сили, подвійної сили в раменах, які заміняють безвладні ноги — й тому він старанно вправляється, потайки цілими ночами тренується.
Аделя відпливає назад, поза себе, у відсутність і не може крикнути, покликати, перешкодити тому, щоб Едьо не вліз у вікно.
Едьо вилазить на ґанок не озброєний милицями, й Аделя налякано дивиться, чи ноги понесуть його. Проте Едьо не намагається йти.
Ніби великий білий пес, він наближається, присівши на всі чотири і човгаючи довгими стрибками по лункій підлозі ґанку, — й ось він уже коло Аделиного вікна. Як і щоночі, він притискає своє бліде й товсте обличчя з болісною гримасою до лискучої від місяця шиби і щось говорить — плаксиво, настирливо, розповідає зі сльозами, що на ніч його милиці закривають у шафі й тепер він мусить бігати по ночах, як пес, на чотирьох.
Проте Аделя безвладна, віддана цілком глибокому ритмові сну, який тече крізь неї. Аделя навіть не має сили натягнути ковдру на оголені стегна й нічим не зарадить проти блощиць, які цілими шерегами та колонами пересуваються по її тілу. Ці легкі й тоненькі листочки-тулуби біжать по ній так нечутно, що вона не відчуває й найменшого дотику. Ці пласкі торбинки для збирання крові, руді мішки для збирання крові, без очей та фізіономій, марширують по ній цілими кланами, великим переселенням народів, поділеним на роди й покоління. Вони біжать з-під її ніг незліченними юрбами, суцільною променадою, дедалі більші, вже з нічних метеликів, схожі на пласкі гаманці, на червоних безголових вампірів, легкі й паперові, на ніжках, тендітніших за павутину.
Але коли останні спізнілі блощиці пробігли і зникли — ще одна величезна, а потім остання, то запала цілковита тиша, в якій кімнати поступово наповнюються сіризною світанку, а порожніми коридорами і помешканнями плине глибокий сон.
У всіх ліжках лежать люди з підтягнутими колінами, з обличчями, різко відкинутими вбік — дуже зосередженими, зануреними в сон і безмежно йому відданими.
Кожен, хто дорвався до сну, судомно тримає його з жагучим і безтямним обличчям, у той час як дихання, далеко його випереджуючи, самостійно блукає незнаними шляхами.
І це, власне кажучи, єдина велика історія, розбита на партії, на розділи та рапсоди[225], порозкидувані між усіма поснулими. Коли один закінчує і змовкає, другий підхоплює його сюжет, і так уся оповідь іде в той бік і в інший широким епічним зиґзаґом, у той час як усі лежать у кімнатах цього будинку — безвладні, мов мак у перегородках великої глухої маківки, і своїм диханням ростуть у світанок.
Пенсіонер
Я пенсіонер у дослівному й цілковитому значенні цього слова, я дуже далеко зайшов у цій належності, серйозно в ній просунувся, я пенсіонер високої проби.
Можливо, що в цьому сенсі я навіть переступив деякі остаточні й допустимі межі. Я не хочу цього приховувати, бо що в цьому надзвичайного? Навіщо робити відразу ж великі очі й поглядати з тією облудною пошаною, тією врочистою поважністю, в якій стільки потаємної зловтіхи над ближнім? Як мало в людях загалом найелементарнішого такту! Такі речі слід приймати зі звичайнісіньким виразом обличчя, з деякою розсіяністю та невіддільною від таких моментів поблажливістю. Слід легко переходити над цим до порядку денного, щось наче мугикаючи під носом — як це роблю я, легко і безтурботно. Мабуть, тому я трохи непевний у ногах, а ступні я мушу ставити обережно й повільно, одну перед другою, ще й пильно стежити за напрямком. Так легко збочити за подібного стану речей. Ти, читачу, зрозумієш — я не можу бути надто виразним. Моя форма існування значною мірою покладена на здогадливість, під цим оглядом вона вимагає багато доброї волі. Я неодноразово звертатимусь до неї, до її найтонших відтінків, нагадувати про які можна лише з певним делікатним підморгуванням, особливо ускладненим для мене через непорушність маски, відвиклої від будь-яких мімічних рухів. Зрештою, я нікому не нав’язуюсь і далекий від того, щоб танути із вдячності за підтримку, ласкаво мені вділену кимось здогадливим. Я реагую на такого штибу концесію без жодного зворушення, зимно і цілком байдуже. Мені не подобається, коли хтось разом із добродійністю розуміння виставляє мені рахунок вдячності. Найкраще, коли до мене ставляться з деякою легкістю, з певною здоровою безоглядністю, жартівливо і по-товариському. З цієї точки зору мої поштиві, прості духом колеги з канцелярії, мої молодші колеги з управи влучили у відповідний тон.