«Дуже похвально, дуже педагогічно, — мовив пан директор з пошаною. — Поза тим мені здається, — додав він, — що ваша освіта внаслідок тривалого некористування вже по суті демонструє певні прогалини. Під цим оглядом ми зазвичай покладаємося на оптимістичні ілюзії, що їх досить легко розвіяти. Чи ви, пане, ще, приміром, пам’ятаєте, скільки буде п’ять помножити на сім?
«П’ять помножити на сім», — повторив я збентежено, відчуваючи, як розгубленість, яка напливла на серце теплою і благою хвилею, застелила млою чіткість моїх думок. Просвітлений, ніби об’явленням, власним невіглаством, я почав, наполовину в захваті від справжнього повернення до дитинної несвідомості, затинатися й повторювати «п’ять помножити на сім…», «п’ять помножити на сім…».
«От бачите, — мовив директор, — крайня пора вам записуватися до школи». Потім, узявши за руку, він завів мене до класу, в якому відбувалося навчання.
Знов, як півстоліття тому, я опинився в тому гаморі, в отому залі, який кишма кишів, темніючи від муравлиська рухливих голів. Я, маленький, стояв на середині, вхопившись за полу пана директора, в той час як п’ятдесят пар молодих очей придивлялися до мене з байдужою, жорстокою діловитістю тваринок, які бачать особину того ж виду. З різних боків до мене викривлювались обличчя, корчилися гримаси миттєвої та стримуваної ворожості, показувались язики. Я не реагував на всі ті чіпляння, пам’ятаючи про вихованість, яку мені свого часу прищепили. Роздивляючись оті рухливі обличчя, спотворені недолугими гримасами, я згадав собі цю саму ситуацію п'ятдесят років тому. Тоді я стояв отак біля матері, поки вона залагоджувала мою справу з учителькою. Тепер замість матері пан директор шепотів щось на вухо пану викладачеві, який, киваючи, з повагою вдивлявся в мене.
«Він сирота, — врешті звернувся викладач до класу, — в нього немає ні батька, ні матері — не дошкуляйте йому занадто».
Сльози навернулися мені на очі від цих його слів, справжні сльози розчулення, а пан директор посадовив мене, і сам зворушений, за першу парту.
Відтоді для мене почалося нове життя. Школа відразу й цілком поглинула мене. Ніколи за часів мого давнього життя я не бував аж так утягнутим у тисячі справ, інтриг та інтересів. Я жив одним великим захопленням. Над моєю головою перехрещувалася тисяча найрізніших ліній. Мені пересилалися сигнали, телеграми, давались умовні знаки, до мене шикали, моргали й на всі лади жестами нагадували мені про тисячі зобов’язань, які я взяв на себе. Я ледве дочікувався закінчення уроку, під час якого я із вродженої порядності стоїчно витримував усі атаки, щоб не пропустити ані слова з викладацьких наук. Щойно розлягався голос дзвоника, як на мене накидалася вся верескуча зграя, хапала мене з усім своїм буйним розмахом, замалим не розриваючи на шматки. Вони налітали ззаду понад партами, тупаючи ногами по їхніх поверхнях, перестрибували через мою голову, йшли повз мене перевертом. Кожний верещав мені на вухо свої претензії. Я зробився центром усіх їхніх справ, найсерйозніші оборудки, найзаплутаніші та найдразливіші скандали не могли обійтися без моєї участі. Я ходив вулицями, завжди оточений рвучкою жестикуляцією тої галасливої галайстри. Собаки здалека обходили нас із підігнутими хвостами, коти вистрибували на дах від нашого наближення, а самотні діти, яких ми зустрічали дорогою, з пасивним фаталізмом втягували голову у плечі, готуючись до найгіршого.
Шкільна ж наука не втратила для мене нітрохи зі своєї привабливої новизни. Наприклад, уміння читати за складами. Учитель просто апелював до нашого незнання, вміло, спритно і з великою вправністю витягаючи її напоказ і врешті сягаючи в нас тієї tabula rasa[229], що є підґрунтям для будь-якого навчання. У такий спосіб звільняючи нас усіх від передсудів та навиків, він розпочинав основи навчання. Через силу й напружено ми виспівували звучні склади, у паузах шмигаючи носом і витискаючи на книжці пальцем літеру за літерою. Мій буквар мав такі самі сліди вказівного пальця, загущеніші на важчих літерах, що й букварі моїх однокласників.
Одного разу (я вже й не пам’ятаю, про що там ішлося) до класу зайшов пан директор і в тиші, яка зненацька запанувала, вказав пальцем на трьох із нас, зокрема й на мене. Ми повинні були негайно йти за ним до канцелярії. Ми знали, чим це пахне, і двоє моїх співвинуватців почали вже наперед хнипати. Я байдуже дивився на їхню невчасну скруху, на спотворені раптовим плачем обличчя — ніби з першими сльозами з них злізла людська маска, оголивши безформний м’якуш заплаканого м’яса. Що стосується мене, то я був спокійний, з приреченістю моральних і справедливих натур я піддався перебігу подій, готовий стоїчно витримати наслідки своїх учинків. Ця сила характеру, схожа на затверділість, не подобалася панові директору, коли ми, всі троє винуватців, постали перед ним у канцелярії; пан учитель був при цьому присутній з тростиною в руці. Я байдуже розщепив пасок, але пан директор, глянувши на це, закричав: «Ганьба, як це можливо? В такому віці? — і з гіркотою подивився на пана вчителя. — Дивний вибрик природи», — додав він, гидливо кривлячись. Потім, виставивши за двері обидвох хлопчаків, він звернувся до мене з довгою й поважною промовою, сповненою жалю й осуду. Але я не розумів його. Бездумно кусаючи нігті, я тупо дивився перед себе, а потім сказав: «Пане вцителю, це Вацек плюнув на васу булку». Я був уже справді дитиною.
229
T a b u l a r a s a