Выбрать главу

Звичайно, це слід розуміти метафорично. Я не миша, я пенсіонер. Моєю сутністю є паразитування на метафорах — те, що я так легко даю себе захопити першій-ліпшій метафорі. Загнавшись аж так далеко, я змушений насилу пробиватися назад, повільно вертаючи до притомності.

Який я з вигляду? Часом я бачу себе у дзеркалі. Дивний, смішний і болючий ефект! Його соромно визнавати. Я ніколи не бачу себе в анфас, лицем до лиця. Я лише трохи глибше, трохи далі стою в надрах дзеркала, дещо збоку, дещо у профіль, стою задумливо і дивлюся вбік. Я стою там нерухомо, дивлячись убік і дещо назад, за себе. Наші погляди перестали зустрічатися. Коли я ворухнуся — то й він ворухнеться, але напіввідвернутий — ніби й не чув про мене, ніби зайшов сюди крізь багато дзеркал і вже не зміг повернутися. Жаль тисне на серце, коли я бачу його настільки чужим і байдужим. Але ж ти, хочеться мені закричати, був моїм вірним відображенням, моїм товаришем протягом стількох років, а тепер ніби й не впізнаєш мене! Боже! Чужий і задивлений кудись убік, ти стоїш і, здається, прислухаєшся до чогось у глибині, сподіваючись якогось слова, але звідти, зі скляної товщі, підвладний комусь іншому, чекаючи звідкілясь наказів.

Отак я сиджу при столі й гортаю старі та пожовклі університетські записи — все, що лишилося до читання.

Дивлюся на сповзлу й зітлілу фіранку, бачу, як вона легко здіймається від холодного повіву з вікна. На он тому карнизі я міг би робити гімнастичні вправи. Чудова перекладина. Як легко крутишся на ній у неживому, стільки разів уже спожитому повітрі. Збайдужілий, замалим не виконуєш еластичне сальто мортале — зимно, без внутрішнього запалу, зовсім ніби відсторонено. Коли отак завмираєш еквілібристом навшпиньки на тій перекладині, головою сягаючи стелі, то занурюєшся в ледь відчутну ілюзію якогось лагідного випромінювання. Я з дитинства люблю дивитись отак на кімнату з пташиної перспективи.

Я сиджу і слухаю тишу. Кімната по-простому вибілена вапном. Часом на білій стелі вистрелить курячою лапкою тріщина, часом із шурхотом відстане клапоть тиньку. Чи не слід би нарешті зізнатися, що мою кімнату замуровано? Як так? Замуровано? То яким же чином я міг би з неї вийти? У тім-то й річ: для доброї волі немає перепони, справжній порив нічим не стримати. Я тільки мушу уявити собі двері, добрі старі двері, ніби в кухні мого дитинства, з металевою клямкою та засувом. Бо немає кімнат, замурованих аж настільки, щоб не знайшлося в них таких потаємних дверей — якщо тільки вистачить сили їх отам науявляти.

Остання батькова втеча

Це діялося в пізні та недобрі часи цілковитого занепаду, в часи остаточної ліквідації нашого підприємства. Давно вже було знято вивіску з-над дверей нашої крамниці. Напівопустивши жалюзі, мати ще провадила нелегальний розпродаж решток. Аделя виїхала до Америки. Казали, ніби корабель, на якому вона пливла, затонув і всі пасажири розпрощалися з життям. Ми ніколи не перевіряли цієї чутки, новина про дівчину забулася, ми більше нічого про неї не чули. Настала нова ера, пуста, твереза, безрадісна — і біла, мов папір. Нова служниця, Ґеня, анемічна, бліда і безкоста, м’яко пересувалася кімнатами. Якщо траплялося погладити її по плечах, то вона звивалася, витягуючись, ніби змія, і муркотіла, ніби кішка. Її шкіра була мутно-білою й не рожевіла навіть під повіками емальованих очей. Геть розсіяна, вона часом готувала засмажку зі старих рахунків та чекових книжок — мляву та неїстівну.

На той час батько вже однозначно помер. Він помирав багато разів, завжди якось не до кінця, завжди з певними застереженнями, які спонукали до перевірки цього факту. Це мало свій позитив. Подрібнюючи таким робом свою смерть у розстрочку, батько призвичаював нас до свого відходу. Ми збайдужіли до його дедалі коротших і щоразу жалюгідніших повернень. Фізіономія вже відсутнього немов розпливлася кімнатою, в якій він мешкав, розгалузилася, в деяких місцях утворюючи предивні, неймовірно виразні вузли подібності. Шпалери в певних місцях наслідували конвульсії його лиця, арабески формувалися в болісну анатомію його сміху, розкладену на симетричні члени, ніби скам’янілий відбиток трилобіта[231]. Деякий час ми на великій відстані обходили його одіж, підбиту тхорячим хутром. Хутро дихало. Сполох тваринок, повчеплюваних одна в одну зубами й одна в одну повшиваних, пробігав крізь них безсилими конвульсіями й губився у складках та швах. Приклавши вухо, можна було почути мелодійне муркотіння їхнього змиреного сну. У цій як слід вичиненій формі, з легким запахом тхорів, нічних поєдинків та гонів, батько міг би протягнути цілі роки. Але й тут він довго не витримав.

вернуться

231

T р и л о б і т  — невелике викопне створіння з епохи палеозою, дечим нагадує теперішніх членистоногих.