Занехаяння нашого дому розросталося дедалі ширшими колами. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло без кісток здіймалося хвилями від глибокого дихання. Ми нерідко знаходили в тарілках із супом шпульки від ниток, що їх вона з неуважності та дивної розсіяності закидала в каструлю разом із городиною. Крамниця була відчинена in continuo[232] вдень і вночі. Розпродаж за напівопущеними жалюзі день у день точився все плутаніше, сповнений торгувань та переконувань. На додачу приїхав ще й дядько Кароль.
Він був якось дивно пригнічений і маломовний. Зітхаючи, він заявив, що після недавніх сумних переживань вирішив змінити триб життя і взятися за вивчення мов. Він не виходив з дому, зачинився в найдальшій кімнаті, з якої переповнена неприязню до нового гостя Ґеня повиносила всі килими й доріжки, і заглибився у штудіювання старих цінників. Кілька разів він розлючено намагався щосили наступити на батьків задок. З криками й переляком ми заборонили йому це. Він лише злостиво й непевно посміхався до себе, в той час як батько, не усвідомлюючи небезпеки, з уважністю затримувався коло якихось плям на підлозі.
Батько, рухливий і бистрий, поки стояв на ногах, мав спільну з усіма ракоподібними властивість, яка полягала в тому, що завалившись на хребет, він ставав цілком беззахисним. То було прикре і гідне жалю видовище, коли він, розпачливо перебираючи всіма своїми відніжжями, безпорадно вертівся на хребті навколо власної осі. Не було змоги без гіркоти вдивлятися в оту занадто виразну й артикульовану, ледь не безсоромну механіку його анатомії, виставленої ніби напоказ і нічим не прикриту з боку голого багаточленистого черевця. Дядька в такі хвилини аж підкидало від бажання розтоптати його. Ми бігли на допомогу й подавали батькові що-небудь таке, що він міг судомно вхопити клешнями; відтак він спритно віднаходив нормальне положення і відразу ж пускався надовкільним бігом — блискавичними зиґзаґами, з подвоєною швидкістю, ніби хотів умить затерти будь-який спогад про падіння, що настільки скомпрометувало його.
Тепер я мушу, з гіркотою переборюючи себе, переповісти у згоді з правдою незбагненний факт, перед реальністю якого я здригаюсь усім своїм єством. Я донині не можу змиритися з тим, що протягом усього того часу ми були свідомими його винуватцями. У цьому світлі та подія набуває рис якоїсь дивної фатальності. Фатальність-бо не оминає нашої волі та свідомості, але втягує їх у свій механізм так, що ми, ніби в летаргічному сні, допускаємо і приймаємо речі, перед якими здригнулися б за нормальних обставин.
Коли вражений доконаним фактом я з розпачем запитував матір: «Як ти могла це зробити! Якби це хоча б Ґеня, а не ти…», — мати плакала, заламувала руки й не могла нічого сказати. Може, вона думала, що батькові так буде краще, може, саме в цьому вона бачила єдиний вихід із його безнадійної ситуації? А може, вона просто вчинила так із незбагненної легковажності та бездумності?.. Фатум знаходить тисячу вивертів, коли йдеться про форсоване втілення його незбагненної волі. Якесь миттєве дрібне затьмарення нашого розуму, момент засліплення чи недогляду достатні для того, щоби протягнути дію між Сциллою та Харибдою[233] наших рішень. Пізніше можна без кінця expost[234] інтерпретувати і тлумачити мотиви, чіплятися до спонук — доконаний факт лишається незмінним, раз і назавжди здійсненим.
Ми схаменулися й оговталися з нашого засліплення щойно тоді, коли батька було внесено на полумиску. Наслідком варіння він лежав великий і розпухлий, блідо-сірий та драглистий. Ми сиділи мовчком, ніби отруєні. Лише дядько Кароль поліз було до полумиска виделкою, але невпевнено опустив її напівдорозі, з подивом позиркуючи на нас. Мати веліла занести полумисок до вітальні. Там батько й лежав на столі, застеленому плюшевим покривалом, поруч із фотоальбомом, механічною катеринкою й цигарками, лежав нерухомо, а ми як могли його обходили.
233
С ц и л л а і Х а р и б д а — у грецькій міфології потвори, що хапають мореплавців, чатуючи по обидва боки тіснини, яку зазвичай ототожнюють з Мессинською протокою. У переносному значенні — дві нелегкі для рішення або вчинку небезпеки.