Однак земна мандрівка батька мала скінчитися не цим, і продовження її, видовження історії поза, здавалося б, останні допустимі межі є в ній найболіснішою точкою. Чому він урешті не здався, чому врешті не визнав себе переможеним, коли вже насправді мав для цього всі підстави, і доля вже не могла піти далі в цілковитому його гнобленні? По кількох тижнях нерухомого вилежування він якось увесь у собі зібрався — здавалося, що він поступово опритомнює. Котрогось ранку ми знайшли полумисок порожнім. Лиш одна ніжка лежала на краєчку тарілки, зронена на застиглий томатний соус та понищене його втечею желе. Зварений, гублячи дорогою власні кінцівки, батько рештками сил потягнувся далі, в бездомні мандри, й ніколи більше ми його не побачили.
Поза збірками
Осінь
Ви напевно знаєте час, коли літо, недавно ще таке буйне і сповнене завзяття, універсальне літо, яке вміщало у своїй просторій сфері все, що тільки моглось уявити — людей, події та предмети, — певного дня дає ледь помітну тріщинку. Сонячний блиск іще рясний та щедрий, у краєвиді ще відчутний аристократизм класичного жесту, переданий у спадщину цій порі року генієм Пуссена[235], але — дивна річ — з ранкової виправи повертаємося знуджені та порожні. Невже ми чимось засоромлені? Почуваємося трохи ніяково і навзаєм уникаємо погляду в очі — чому? Ми знаємо, що смерком і той, і цей відійде із заклопотаним усміхом у потаємний куточок літа — постукати, постукати у стіну, чи відзвук іще цілком повний, чи такий ще як слід. У цій спробі — збоченська насолода зради, викриття, легкий трепет скандалу. Але назовні ми ще повнимося шаною та лояльністю — така солідна фірма, так чудово розбудована фірма… І попри те, коли наступного дня розходиться звістка про конкурс, то це вже позавчорашня новина, позбавлена вибухової скандальної сили. І в той час, як аукціон розганяється дедалі протверезливіше і жвавіше, спрофановані приміщення порожніють і убожіють — і все більше наповнюються виразним та тверезим відлунням, хоч це вже й не будить жодного жалю чи сентименту: уся ця ліквідація літа має в собі якусь легку загаяність і благість запізнілого карнавалу, що продовжується і в піст.
І все ж песимізм, іще, можливо, передчасний. Іще точаться перемовини, резерви літа ще не вичерпані, діло ще може дійти до повного відновлення… Проте розважність і холоднокровність не є сильними сторонами прихильників літа. Навіть готельні власники, втягнуті по вуха в літнє підприємництво, навіть вони капітулюють. Ні! Аж так мало старання і пієтету щодо вірного союзника не свідчить про високий стиль у веденні справ! Та вони просто дрібні гендлярі, маленькі боягузи, не здатні мислити в широких масштабах. Кожний із них тільки й знає, що притискати до живота по крихті назбирану калитку. Вони цинічно скинули маску чемності і знімають із себе смокінги. З кожного вилазить колишній рахівник…
Так само й ми пакуємо валізи. Мені п’ятнадцять років, і я зовсім не обтяжений обов’язками життєвої практики. Позаяк до від’їзду лишається ще година, я знову вибігаю — попрощатися з місцем відпочинку, полічити доробок цього літа, зрозуміти, що можна буде забрати із собою, а що доведеться назавжди покинути в цьому приреченому на зникнення місті. Але на малому парковому кільці, тепер порожньому і світлому в пополудневому сонці, коло пам’ятника Міцкевичу[236], мені в душі розвиднюється істина про переломний момент літа. В ейфорії цього об’явлення я сходжу вгору двома пам’ятниковими сходинками, поглядом і розпростертими руками описую розмашисту дугу і, ніби звертаючись до всього курорту, кажу: «Прощавай, Поро! Ти була дуже гарна й багата. Жодне інше літо не може з Тобою зрівнятися. Я визнаю це тепер, хоч і нерідко бував сумним та нещасним через Тебе. Я лишаю Тобі на згадку всі мої пригоди, розсіяні парком, вулицями, садами. Я не можу забрати своїх п’ятнадцяти років, вони вже тут назавжди. Крім того, на веранді вілли, в якій я мешкав, я втиснув у шпарину між двома балками свій малюнок. Я зробив його Тобі на згадку. Тепер ти сходиш між тіней. Разом із Тобою зійде до країни тіней і все це місто вілл та садів. У вас немає нащадків. Ти і це місто, ви обоє помрете останніми в роду.
Але й Ти в цьому винна, Поро. Я скажу Тобі, в чому полягала Твоя вина. Ти, Поро, не хотіла спинятися на кордонах дійсності. Жодна дійсність не задовільняла Тебе. Ти виходила поза межі будь-якого реалізму. Не знаходячи втамування в дійсності, Ти творила надбудови з метафор і поетичних фігур. Ти рухалася в асоціаціях між предметами, в алюзіях, у непояснимому. Кожна річ відсилала до іншої речі, а та покликалася на дальшу — й так без кінця. Твій запал урешті набрид. Було вже досить отого буяння на хвилях безконечної фразеології. Саме так, фразеології — вибач за це слово. Це стало ясно, щойно тут і там, у багатьох душах почала пробуджуватися туга за сутнісним. Від цього моменту Тебе було переможено. Проявилися межі Твоєї універсальності, Твій великий стиль; Твоє прегарне бароко, яке за Твоїх найкращих часів було адекватне дійсності, тепер виявилося маніруванням. Твої принади й задуми мали на собі печать юнацької екзальтації. Твої ночі були велетенські й нескінченні, як мегаломанські натхнення закоханих, або ставали ройовищами видінь, як маячіння тих, хто галюцинує. Твої пахощі були надмірні й не містилися в жоден людський захват. Від магії Твого доторку кожна річ дематеріалізувалась і виростала до дальших, дедалі вищих форм. Хто їв Твої яблука — марив про плоди райських краєвидів, а хто Твої персики — думав про плоди з ефіру, такі, що даються спожити самим лише внюхуванням. На своїй палітрі Ти мала лише найвищі реєстри барв, не визнаючи насиченості і ядерності темних, землистих і грубих відтінків бронзи. Осінь — це туга людської душі за матеріальним, за сутнісним, за межами. Коли з недосліджених причин метафори, проекти та людські мрії починають прагнути реалізації, надходить час осені. Ті примари, які до цього часу, розпорошені в найдальших сферах людського космосу, забарвлювали його високі склепіння своїми видіннями, тепер сходять до людини, шукають тепла її дихання, тісного й затишного прихистку її житла, ніші, в якій стоїть її ліжко. Житло людини стає, ніби вифлеємська стаєнька, ядром, навколо якого простір загущують усі демони, всі духи вищих і нижніх сфер. Час красивих класичних жестів, латинської фразеології, полудневих театральних заокруглень минув. Осінь шукає собі тужавості, простацької сили Дюрерів та Бройґелів[237]. Ця форма ледь не лусне від надміру матерії, тверднучи вузлами й сучками, вона хапає матерію своїми щелепами і клешнями, тисне на неї, ґвалтує, згинає й випускає зі своїх рук зі слідами тієї боротьби, як напівоброблені колоди з печаттю несамовитих кривлянь, що їх вона повідтискала на дерев’яних обличчях».
235
Н і к о л а П у с с е н (1594—1665) — один із найвидатніших представників класицизму у французькому малярстві.
236
Тут Шульц достеменно описує реалії Трускавця — популярного курорту, розташованого неподалік Дрогобича (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»).
237
А л ь б р е х т Д ю р е р (1471—1528) — видатний німецький маляр і графік епохи Ренесансу; Б р о й ґ е л ь (наспр. — Брюхел) — прізвище родини видатних фламандських митців, найславетнішим із яких є Пітер Старший (нар. прибл. 1525—1530 — помер 1569), автор, зокрема, й багатьох картин, які зображують простих людей за їхніми щоденними справами.