Республіка мрій
Тут, на варшавській бруківці, в оці галасливі, полум’яні та приголомшливі дні, я переношуся думкою до далекого міста моїх мрій, злітаю зором понад цю низовину, простору і складчасту, ніби плащ Бога, скинутий кольоровою плахтою коло порогів неба. Бо ця низовина, ця країна вся підлягає небові, тримає на собі його кольорове склепіння, безліч разів повторене, оточене галерейками, верандами, розетками[239] та вікнами у вічність. Ця країна рік за роком вростає в небо, розчиняється в зорі, переходить у янголиність, уся пронизана відблисками великої атмосфери.
Там, де мапа країни стає дуже вже південною, вигорілою на сонці, потемнілою та спаленою літніми погодами, наче стигла грушка, там і лежить вона, ніби кіт у сонячному кружку, — ота вибрана земля, та особлива провінція, те єдине на світі місто. Дарма говорити про це профанам! Дарма пояснювати, що цим довгим і хвилястим язиком землі, яким країна дихає в літню спеку, цим канікулярним виступом на Південь, цією самотньо всунутою поміж смагляві угорські виноградники відногою наш особливий терен відокремлюється від ансамблю країни і йде самопас, без нікого, ще не випробуваним шляхом, власноруч силкуючись бути цілим світом. Ці місто й околиця зімкнулись у самодостатній мікрокосмос, на власний ризик повиснувши на самісінькому краю вічності.
Приміські садочки стоять немов на світовій межі і крізь паркани дивляться в нескінченність анонімної рівнини. Відразу ж за міськими заставами мапа країни стає безіменною та космічною, мов Ханаан[240]. Над цим вузьким та загубленим клаптиком землі ще раз відкрилося небо — глибше та просторіше, ніж деінде, велетенське, мов купол, багатоповерхове і здатне поглинути, з безліччю незакінчених фресок та імпровізацій, летючих драпірувань та ґвалтовних вознесінь.
Як це висловити? У той час як інші міста розвинулися в економіку, виросли у статистичні цифри, в рахунки, наше місто зійшло в саму есенційність. Тут нічого не відбувається просто так, нічого не трапляється без глибокого сенсу й попереднього осмислення. Тут події — не ефемерний фантом на поверхні, тут вони сягають коренями глибинних сутностей. Тут щохвилини вирішується щось визначне — зразково і навіки віків. Тут усі справи діються тільки раз і незворотно. Тому на всьому, що тут відбувається, лежить аж така поважність, аж стільки глибоко акцентованого смутку.
Приміром, тепер подвір’я тонуть у бур’янах та кропивах, криві замшілі повітки й комори по пахви провалюються у величезні лопухи, що вимахали аж по краї ґонтових дахів. Місто опинилося під знаком зілля, дикої, всез’їдної, розфанатілої вегетації, що вистрелює дешевою та буйною зеленню — їдкою, отруйною, паразитичною. Усе це зілля горить, підпалене сонцем, трахеї листків дихають палахким хлорофілом — армії кропиви, розбуялі та ненаситні, пожирають квіткові культури, вдираються в сади, протягом ночі затягують собою задні недопильновані стіни будинків і стодол, кишать у придорожних ровах. Дивна річ, яка божевільна, намарна і непродуктивна вітальність сидить у цьому зажерливому шматочку зеленої субстанції, в цьому дериваті[241] сонця та ґрунтових вод. Із крихти хлорофілу вона виводить, розбудовує в полум’ї днів оту вибуялу й порожню тканину, зелений м’якуш, сотні разів помножений на мільйони листяних бляшок, зелено-просвітлених і прожилкуватих, пронизаних світлом водянисто-рослинної зільної крові, замшілих і волохатих, наділених різким бур’янним і польовим запахом.
239
Тут: округле вікно, заповнене геометричною орнаментикою концентричної форми. Характерне для середньовічної архітектури, зокрема готичної.