У наше життя ввійшло щось урочисте, якісь ентузіазм і відданість, якась поважність і ретельність пробилася в наші рухи, розширила наші груди космічним зітханням. Земна куля ходила ходором від урочистого нічного волання, від солідарного екстазу тисяч. Настали чорні велетенські ночі. Зоряні туманності згущувалися навколо Землі незліченними роями. У чорних міжпланетних просторах ті рої нависали звідусіль, осипаючись метеоритним пилом від прірви до прірви. Загублені в безмежних світах, ми майже втратили під ногами твердь Земної кулі — дезорієнтовані, збившися з напрямків, ми, мов антиподи[258], висіли головами донизу над перевернутим зенітом або блукали зоряними ройовищами, наслиненим пальцем проводячи уздовж цілих світляних років від зірки до зірки. Так ми мандрували по небу розтягнутою безладною лавою, розбігшись в усіх напрямках нескінченними щаблями ночі — еміґранти покинутої кулі, що плюндрували незміримий зоряний мурашник. Відкрились останні бар’єри — і біциклісти в’їхали в чорний зоряний простір, постававши дибки на своїх велосипедах, а відтак завмерли в нерухомому польоті міжпланетною пусткою, що засвічувалась усе новими сузір’ями. Пролітаючи отак насліпо, вони прокладали шляхи й дороги безсонної космографії, перебуваючи насправді в космічній летаргії — чорні, мов сажа, такі, наче позапихали голови в отвір димаря, остаточний пункт призначення всіх отих сліпих польотів.
По закінченні короткого й безладного, наполовину проспаного дня ніч відкривалася, наче велетенська роїста вітчизна. На вулиці висипалися натовпи, перетікали на площі, суцільні голови — ніби повибивано чопи з бочок із кав’яром, і він розтікся струмками лискучого шроту, розплився річками по ночі, чорній, наче смола, і галасливій від зірок. Сходи тріщали під вагою тисяч, в усіх вікнах з’являлися розпачливі фігурки, люди-сірники на рухомих дерев’яних ніжках переступали підвіконня у лунатичному трансі, шикувалися, мов мурашки, в живі ланцюги, рухомі юрми й колони — один на плечах у іншого, — що спливали з вікон на платформи площ, освітлені палахкотінням смоляних бочок.
Я прошу вибачення, якщо, описуючи ці сповнені величезного скупчення і рейваху сцени, впадаю в перебільшення, мимоволі беручи за зразок деякі старі гравюри із великої книги падінь і катастроф людського роду. Адже всі вони сходяться до єдиного праобразу, і це мегаломанське перебільшення, височезний пафос цих сцен вказують на те, що тут ми вибили дно споконвічної бочки спогадів, якоїсь прабочки міфу — й увірвалися до передлюдської ночі, наповненої булькітливою стихією, киплячим анамнезом, уже не в змозі стримати набухлого паводка. Ох, ці рибні і роїсті ночі, зарибнені зірками, лискучі від луски, ох, ці табуни ротиків, що невтомно, дрібними ковтками, зголодніло ковтають кожну цівочку тих чорних і проливних ночей! До яких фатальних ятерів, до яких печальних неводів тяглися ці темні, тисячі разів розмножені покоління?
О, небеса тих днів — усі у світляних сигналах і метеорах, покреслені розрахунками астрономів, тисячі разів перекальковані, поцифровані, позначені водяними знаками алгебри! З обличчями, блакитними від ореолу тих ночей, ми мандрували небесами, що пульсували від вибухів далеких сонць у сидеричних[259] осяяннях — людські юрмища, які плинули широко по мілинах Молочного Шляху, розлитого на все небо, людська цівка, над якою верховодили циклісти на своїх павучих апаратах. О, зоряна арено ночі, покреслена аж до найдальших меж еволюціями, спіралями, арканами й петлями тих еластичних веловиїздів, о циклоїди та епіциклоїди[260], натхненно виконані на діагоналях неба, що, гублячи дротяні спиці і збайдужіло скидаючи лискучі обручі, добігають до світляної мети фінішу зовсім оголені, на самій лише чистій велосипедній ідеї! Зрештою, саме тими днями датується нове сузір’я, назавжди прийняте до зодіакального почту тринадцятим і відтоді засвічене в небі наших ночей — Цикліст.
У ті ночі, розчахнуті навстіж, помешкання лишалися порожніми при світлі ламп, що ґвалтовно кіптюжили. Фіранки, викинуті далеко в ніч, ішли хвилями, й анфілади так і стояли у всеосяжному неперервному протязі, який прошивав їх наскрізь єдиним, ненастанним і різким сигналом тривоги. Його подавав дядько Едвард. Саме так — він урешті втратив терпіння, порвав усі пута, розтоптав категоричний імператив[261], вибився поза принципи своєї високої моральності й сигналив. Його притьмом затикали кухонними ганчірками з допомогою довгого дрючка, силкуючись затамувати той ґвалтовний вибух. Але навіть і заткнутий, він дико галасував і шалено без пам’яті скрекотів: йому було вже все однаково, й життя виходило з нього через оте скрекотіння, тож він стікав кров’ю на очах у всіх, позбавлений рятунку у своїй фатальній запеклості.
260
Ц и к л о ї д а
261
К а т е г о р и ч н и й і м п е р а т и в — з етики Канта: безумовна моральна настанова, що вимагає від кожного чинити так, щоб норма його вчинку могла стати обов'язковим для всіх законом.