Выбрать главу

Дещо голосніший гамір балачок будить мене з омертвіння. Сміючись, допитуються про мене. Я чую голос дружини. Повертаюся зі своєї схованки до освітленої кімнати, мружачи напоєні темрявою очі. Товариство вже розходиться. Господарі стоять у дверях, розмовляють із тими, що на виході, обмінюються прощальними люб’язностями. Нарешті ми самі на нічній вулиці. Дружина допасовує свій гнучкий вільний крок до моїх кроків. Ми добре потрапляємо в ногу і, здіймаючись вулицею вгору, трохи опустивши голову, вона ногою розкидує шелесткий килимок зів’ялого листя, що встеляє проїжджу частину. Вона втішена грою, щастям, яке не підводить, випитим вином і сповнена малими жіночими проектами. На підставі мовчазної згоди вона домагається з мого боку цілковитої терпимості щодо своїх безвідповідальних уявлянь і дуже не любить усі мої тверезо-критичні зауваги. Зелена смуга світання вже видніється над темним обрієм, коли ми входимо до нашого помешкання. Нас овіває добрий запах прогрітого й задбаного приміщення. Ми не запалюємо світла. Далекий вуличний ліхтар малює срібний візерунок фіранки на протилежній стіні. Сівши одягнутим на ліжко, я мовчки беру Елізину руку і деякий час тримаю у своїй.

Юрій Андрухович

Останній з Атлантиди

Післямова перекладача

Бруно Шульц дебютував у літературі за дев'ять років перед смертю, коли йому виповнювався 41 рік. Такі дебюти називають дещо запізнілими або, в пом'якшеній формі, зрілими — залежно від ступеня симпатії до автора. Проте у випадку Шульца маємо справу передусім із найвищою мірою своєчасним дебютом.

Єжи Яжембський, один із найпроникливіших дослідників Шульцової творчості, відзначає в ній відсутність розвою, тобто своєрідну блискавичність її втілення. Шульца неможливо періодизувати, розкласти на раннього й пізнього, простежити за змінами його письма, співвідносячи їх із життєвими віхами.

Однак це не значить, що його біографія не має значення — якраз навпаки. Воно є, але воно цілком специфічне. При цьому важливо пам'ятати, що сам Шульц протестував проти занадто конкретного прочитання реалій у його творах, прив'язування їхнього змісту до біографічної й топографічної конкретики.

Якщо вірити спогадам Анджея Хцюка («Атлантида», 1969), то Шульц висловлювався приблизно так: «Щиро кажучи, дійсності немає. Є тільки одна істина і дійсність — та, що її створив митець». Тут я різко обриваю цитату, бо далі в ній Шульц усе-таки дає задній хід і говорить про «поразку літератури, вписаної в життя, чи перемогу життя, вписаного в літературу».

Спробуймо ж і собі вписати перше у другу — принаймні пунктирною лінією.

* * *

Бруно Шульц народився 12 липня 1892 року у Дрогобичі в родині торгівця тканинами Якуба Шульца та Генрієтти Гендель-Кумеркер. Батьки не надто дотримувалися єврейських звичаїв, зокрема й релігійних, і провадили радше світський спосіб життя. Вдома у Шульців розмовляли польською. В біографії Бруно як письменника ця деталь, безумовно, дуже важлива. Хоч поруч із рідною польською він вільно володів німецькою — на час його дитинства і юності офіційною мовою Австро-Угорщини.

Батько й мати як два своєрідні антиподи стали згодом центральними образами Шульцовоі прози. Цього ніяк не можна сказати про сестру і двох братів, які присутні в його творах напрочуд мало.

Дрогобич тих часів — провінція на два-три десятки тисяч мешканців, але завдяки нафті провінція цілком особлива. Достатньо згадати, що в ньому розташувались як найбільша в Галичині «рафінерія» (нафтопереробний завод), так і найбільша в Галичині синагога. Зрозуміло, що обидві ці реалії якнайтісніше між собою пов'язані.