Я спинився з подивом і шаною перед тією розкішшю, здогадуючись, що моя нічна ескапада неочікувано затягнула мене у директорове крило, просто в його приватне помешкання. Я стояв, приголомшений цікавістю, з розкалатаним серцем, готовий пуститися бігцем від найменшого шереху. Адже чим я, застуканий, зміг би виправдати це моє нічне підглядання, мою зухвалу влізливість? В одному з глибоких плюшевих крісел могла сидіти, невидима й тиха, директорова донечка — і що, якби вона раптом звела на мене очі з-над книжки, чорні Сивіллині[62] спокійні очі, погляду яких жоден із нас не міг витримати? Але відступити на півдорозі, не здійснивши задуманого плану, я вважав би боягузтвом. Зрештою, навколо панувала глибока тиша цих переповнених багатством покоїв, освітлених тьмянуватим світлом незрозумілої пори. Крізь аркади коридору я бачив на другому кінці просторого салону великі скляні двері, що вели на терасу. Було так тихо, що я набрався сміливості. Мені не здалося надто ризикованим ділом зійти кількома сходинками на рівень залу, двома-трьома стрибками перескочити великий дорогий килим і опинитися на терасі, з якої вже нескладно було вийти на добре знайому мені вулицю.
Так я і зробив. Зійшовши на паркет салону, поруч із великими пальмами, що виростали з вазонів аж до настельних арабесок, я зауважив, що, власне кажучи, перебуваю на нейтральній смузі, позаяк салон зовсім не мав передньої стінки. Він був чимось на зразок великої лоджії, що парою сходинок сполучалася з міською площею. Це була наче віднога тієї площі, і деякі меблі стояли вже на бруківці. Я збіг тими кам’яними сходами і знов опинився на вулиці.
Сузір’я вже попереверталися з ніг на голову, всі зірки перекрутилися на другий бік, але Місяць, загорнутий у перину хмарок, які він просвічував ізсередини своєю незримою присутністю, здавалося, ще мав перед собою нескінченний шлях і, заглиблений у свої непрості небесні процеси, навіть не думав про світанок.
На вулиці чорніло кілька колясок, заїжджених і розтелепаних, мовби скалічілі приспані краби чи таргани. Візник нахилився з високих козлів. Обличчя мав дрібне, червоняве і добре. «Поїдемо, паничу?» — спитав. Тарадайка задриготіла всіма суставами та суглобами свого збірного організму і рушила на легких колесах.
Але хто такої ночі сміє довіритися примхам непередбачуваного візника? У скреготі шпиць, рипінні короба й буди я ніяк не міг порозумітися з ним щодо того, куди нам їхати. На все, хоч би що я говорив, він тільки недбало й поблажливо кивав і все щось підспівував, їдучи кружними шляхами через місто.
Перед якимось шинком стояла група візників, приязно вітаючи його руками. Він щось радісно відказав їм, після чого, не зупиняючи коляски, кинув мені на коліна віжки, зістрибнув із козлів і приєднався до товариства. Кінь, старий і мудрий візничий кінь, побіжно озирнувся й потягнув далі розміреним клусом. Власне кажучи, тільки він і викликав довіру: здавався куди мудрішим за візника. Але правити я не вмів, тож мусив покластися на його волю. Ми в’їхали у приміську вулицю, з обидвох боків оточену садами. Вони поступово, в міру нашого пересування, переходили в парки з великими деревами, а ті — в ліси.
Я ніколи не забуду тієї просвітленої подорожі серед найяснішої з ночей зими. Кольорова небесна мапа збільшилася до розмірів неосяжного склепіння, на якому згромадилися фантастичні материки, океани й моря, покреслені лініями завихрень і зоряних течій, сяйливими лініями небесної географії. Повітря зробилося легким для дихання і світлим, наче тканина зі срібного газу. Пахло фіалками. З-під вовняного, мов білий каракуль, снігу пробивалися тремкі анемони з іскрою місячного сяйва в ніжних чашечках. Цілий ліс, здавалося, світився тисячами блискіток, зірками, що густо сипалися з грудневого небосхилу. Повітря дихало якоюсь потаємною весною, невимовною чистотою снігу та фіалок. Ми в’їхали на горбистий терен. Лінії волохатих узгір’їв тяглися голим пруттям дерев, наче благі зітхання до неба. На тих блаженних схилах я побачив цілі гурти мандрівників, що серед мохів і заростей збирали нападалі з неба й мокрі від снігу зірки. Дорога стрімкішала, кінь послизався і ледве тягнув коляску, що до того ж розхилиталася всіма своїми суглобами. Я був щасливий. Мої груди впивалися тією весною повітря, свіжістю снігу й зірок. Перед грудьми коня збирався дедалі вищий вал білої снігової піни. Кінь насилу проривався крізь його чистий і свіжий масив. Урешті він зупинився. Я зістрибнув з коляски. Він тяжко відсапував із похиленою головою. Я пригорнув його чоло до грудей, у його великих чорних очах блищали сльози. Тоді я й побачив на його череві круглу і чорну рану. «Чому ти нічого не казав?» — прошепотів я зі сльозами. «Заради тебе, мій дорогий», — відказав він і зробився завбільшки з дерев’яного коника. Я покинув його. Почувався напрочуд легко і добре. Навіть задумався, чи не почекати малого приміського потяга, що заїздив у цю місцину, чи все-таки пішки повернутися до міста. Я почав сходити стрімким серпантином посеред лісу, спочатку легкими пружними кроками, відтак, набираючи розгону, перейшов на плавний щасливий біг, який раптово перетворився на їзду, мов на лижах. Я міг довільно змінювати швидкість і керувати спуском за допомогою незначних поворотів тіла.
62
С и в і л л а — у грецькій міфології віщунка, що пророкує майбутнє; Сивіллині очі — бездонні, пророчі, таємничі.