Наближаючись до міста, я пригальмував той переможний біг, замінивши його на пристойну прогулянкову ходу. Місяць був усе ще високо. Трансформації неба, метаморфози його помножених склепінь у все коштовніші поєднання тривали без кінця. Наче срібна астролябія, небо тієї чарівної ночі відкривало свої внутрішні механізми і в безконечних еволюційних змінах демонструвало золотосяйну математику своїх колобігів і законів.
На площі Ринок я зустрів людей, що прогулювалися. Усі вони, зачаровані видовищами тієї ночі, мали підняті вгору, посріблені магією неба обличчя. Переживання за портмоне цілком відпустило мене. Батько, занурений у свої дивацтва, неминуче забув про ту втрату, за матір я не хвилювався.
Такої ночі раз на рік навідуються щасливі думки, натхнення, віщі дотики Божого перста. Переповнений ідеями та планами, я хотів було попрямувати додому, коли дорогу мені перейшли шкільні товариші з книжками під пахвами. Вони зарано вибралися до школи, розбуджені яскравістю тієї ночі, що ніяк не хотіла закінчуватися.
Ми гуртом вирушили на прогулянку вулицею, що стрімко спадала донизу і пахла фіалками, непевні, чи то ще магія ночі сріблиться на снігу, а чи вже світанок…
Вулиця Крокодилів
У нижній шухляді свого глибокого письмового стола батько зберігав стару і гарну мапу нашого міста.
То був цілий том пергаментних аркушів infolio[63], які, початково з’єднані шматками полотна, утворювали величезну настінну мапу у вигляді панорами з пташиного польоту.
Повішена на стіну, вона займала собою майже весь кімнатний простір і відкривала далекий вид на всю долину Тисмениці[64], що хвилясто звивалася блідо-жовтою стрічкою, на все Поозер’я широко розлитих мочарів і ставків, складчасті передгір’я, що тяглися на південь, спершу з ріденькими, далі з усе густіше збитими докупи пасмами, шахівницею круглястих пагорбів, усе менших і невиразніших у міру того, як відступали до золотавої й димної мли горизонту. З тієї бляклої периферійної далечини виринало місто, що росло вперед ще не розрізнюваними комплексами, суцільними блоками й масивами будинків, перетятими глибокими ярами вулиць, аби при наближенні ще проявитись окремими будівлями — зображених із гострою графічною виразністю об’єктів, що розглядаються крізь бінокль. На цих ближчих планах гравер упіймав цілий різноманітний і плутаний гамір вулиць та провулків, гостру виразність кожного виступу, архітрава, архівольти чи пілястра[65], які відсвічували пізнім і темним золотом похмурого пополудня, що вкриває всі вигини й ніші глибокою сепією[66] тіні. Її брили і призми, ніби щільники темного меду, врізалися в ущелини вулиць, затоплюючи своєю теплою соковитою масою десь половину вулиці, десь вилам поміж будинками, драматизували й оркестрували понурою романтикою тіней усю ту різноманітну архітектурну поліфонію[67].
На тому плані, виконаному у стилі барокових проспектів[68], околиця вулиці Крокодильної[69] зяяла порожньою білизною, що нею на географічних мапах прийнято означувати заполярні світи, ще не досліджені і сумнівні в самому своєму існуванні краї. Лише лінії кількох вулиць було промальовано в тому місці чорними рисками, назви ж їхні було виконано простеньким і неоздобним шрифтом — на відміну від шляхетної антикви інших написів. Очевидно, картограф не хотів визнавати належність цієї дільниці до міського ансамблю і своє небажання виявив у тому відрубному і недбалому стилі.
Щоби зрозуміти таке ставлення, мусимо вже тепер звернути увагу на двозначний і сумнівний характер цієї дільниці, що настільки відходив від провідних настроїв усього міста.
65
А р x і т р а в
66
С е п і я
67
П о л і ф о н і я
68
Мапи і плани (проспекти) доби бароко вирізнялися суб'єктивною перспективою і тривимірною «реалістичною» графікою, що унаочнювала індивідуальний вигляд будівель, при цьому точність зображення зменшувалася разом зі зростанням віддаленості від пункту, в якому розташовувався ідеальний «спостерігач».
69
Вулиця Крокодильна, або Крокодилів — літературний відповідник дрогобицької вулиці Стрийської (Див.: Є. Фіцовський, «Реґіони великої єресі»).