На бічних вуличках, у тихих завулках, що провадили до вечірніх дільниць, місто було безлюдне. Тільки діти гралися на майданчиках під балконами — грались, аж забивало дух, галасливо й недоречно. Вони прикладали до вуст малі міхурці й дули в них, щоб раптом яскраво наіндичитись великими й ґелґітливими бризками наростів, або закогутитися дурною півнячою маскою, червоною та розпіяною, кольоровою осінньою машкарою, фантастичною і абсурдною. Здавалося, що вони, роздуті і крикливі, от-от злетять у повітря довгими барвистими ланцюгами і, мов осінні пташині ключі, потягнуться над містом, ці фантастичні флотилії з промокального паперу та осінньої погоди. Інші з криками гасали на малих ляскітливих візках, що вигравали кольоровим торохкотінням коліс, дишлів і шпиць. Візки, навантажені їхнім галасом, скочувалися вулицею вниз аж до розлитої там жовтої річки вечора, в якій розліталися на непотріб кружків, кілочків і паличок.
І в той час, як дитячі забави робилися дедалі гучнішими та тіснішими, плями на місті темніли і зацвітали багряно, цілий світ раптом починав чорніти і в’янути; зненацька з нього виокремлювався примарний сутінок, яким заражалося все навколо. Ця сутінкова зараза підступно й отруйно ширилася навсібіч, просувалася від речі до речі, а все, чого вона торкнулася, вмить розкладалося, чорніло, розсипалося в порохно. Люди втікали від неї з тихим ляком, і вона їх умить наздоганяла, мов пошесть, темною висипкою на чолах, і вони втрачали обличчя, що відвалювалися великими безформними плямами, й далі прямували вже без рис, без очей, гублячи на шляху маску за маскою, тож сутінки вже аж кишма кишіли від отих скинутих личин, що встеляли шлях їхньої втечі. Відтак усе починало заростати чорною спорохнявілою корою, що лущилася великими клаптями, хворими струпами темряви. А коли внизу все нищилося й нівечилось у тихій розгубленості, в паніці швидкого розпаду, вгорі все вище розростався безмовний сполох зорі, що смикав мільйонами тихих дзвіночків, повнився злетом мільйонів незримих жайворів, що разом рвонули в одну велику і срібну безконечність. Потім зненацька була вже ніч — велика ніч, яку до того ще збільшували та роздували подихи вітру. В її помноженому лабіринті було вибито світляні гнізда: крамниці — великі й кольорові ліхтарні, сповнені здибленого товару й гамору покупців. Крізь освітлені шибки цих ліхтарень можна було спостерігати за галасливим і церемонно-дивним обрядом осінніх закупівель.
Ця велика, помережана складками осіння ніч, поросла тінями, розпросторена вітрами, у тих своїх темних складках чаїла світлисті кишені, мішечки з барвистим дріб’язком, з пістрявою безліччю шоколадок, печива, колоніальної строкатості. Ті ятки і буди, позліплювані з коробок від солодощів, яскраво пообвішувані рекламами шоколаду, забиті мильними шматочками, веселим несмаком, позліткою, станіолем, кремовими трубочками, вафлями і м’ятними цукерками різних кольорів, були пристанівками легковажності, брязкальцями безтурботності, розпорошеними в нетрях велетенської, заповненої лабіринтами та роздмуханої вітрами ночі.
Великі й темні юрби сунули в темряві, в галасливій мішанині, човганні тисяч ніг, лепетанні тисяч ротів — густа і щільно збита докупи процесія, що тяглась артеріями осіннього міста. Так і текла ця ріка, переповнена гомоном, темними поглядами, хитрими зазираннями, ця пошматована розмова, посічена кусниками бесіда, велика січка пліток, сміху та гамору.
Здавалося, що то рушили юрмами осінні сухі маківки, сіючи маком — голівки-брязкальця, люди-калаталки.
Батько ходив яскраво освітленою крамницею, наслухаючи, — сильно знервований і весь кольоровий від плям на щоках, із блискучими очима.
Крізь вітринне скло та вхідні двері доносився далекий шум міста, придушений гомін пливкого натовпу. Над тишею крамниці палахкотіла світлом гасова лампа, що звисала з високого склепіння і витісняла найменші сліди тіні з усіх шпарин та закамарків. Порожня простора підлога порипувала в тиші; у цьому світлі вона лічила вздовж і вшир свої блискучі квадрати, шахівницю великих плиток, які говорили одні з одними потріскуваннями, тут і там відповідаючи самим собі лункими хряскотами. Зате тканини лежали тихо, безмовні у своїй повстяній пухнатості, і перекидалися поглядами уздовж стін за батьковою спиною, обмінюючись від шафи до шафи тихими змовницькими знаками.