За порогом, у передпокої, стояли родичі, сусіди, виряджені тітки — знічені, перелякані, із заламаними руками. Вони підходили навшпиньки і відступали, сповнені цікавості, зазирали крізь двері. А я кричав.
«Бачите, — кричав я до матері й брата, — я завжди казав, що все затамоване, ув’язнене нудьгою, не випущене на волю. А тепер лиш дивіться — який виплеск, який розквіт, яка блаженність!..».
Я плакав від щастя та безсилля.
«Прокиньтеся, — закликав я, — покваптесь мені на поміч! Я ж не можу сам-один подолати цей виплеск, не можу охопити цей потоп! Як мені самому відповісти на мільйон осяйних запитань, якими мене затоплює Бог?».
І через те, що вони мовчали, я кричав у гніві: «Кваптеся, набирайте повні відра цього надміру, нагромаджуйте запаси!».
Але ніхто не міг мене виручити — всі стояли безпорадно й, озираючись, задкували за спини сусідів.
Тоді я зрозумів, що робити, і повний запалу, став витягати з шаф старі фоліанти, записані й пошматовані облікові книги батька і жбурляти їх на підлогу під отой вогняний стовп, який палахкотів у повітрі. Паперу для мене вже аж не могли настачити. Брат і мати прибігали з усе новими пачками старих газет і листків і стосами кидали їх на долівку. А я сидів посеред усіх тих паперів, засліплений блиском, з очима, сповненими вибухів, ракет, кольорів — і малював. Я малював у поспіху та паніці, косо-криво, поверх задрукованих і записаних сторінок. Мої кольорові олівці так і літали в натхненні по колонках нечитабельних текстів, бігли геніальними завитками й карколомними зиґзаґами, зненацька зав’язуючись в анаграми візій, ребуси світлистих осяянь і знову розплутуючись у порожні та сліпі блискавиці, що шукали стежок натхнення.
О, ці просвітлені малюнки, що виростали наче з-під чужої руки! О прозоросте кольорів і тіней! Як часто й досі, по стількох роках, я знаходжу їх уві сні на споді старих шухляд лискучими і свіжими, ніби ранок, просяклими першою росою дня — фігури, пейзажі, обличчя!
О, ці відтінки блакиті, що заморожували дихання запорою страху, о, зеленіші за здивування відтінки зелені, о, прелюди і цвірчання кольорів, щойно передчутих, щойно покликаних назвати себе самих!
Чому тоді я розтринькав їх у надмірній безтурботності з такою недоречною легковажністю? Чому дозволяв сусідам, перекидаючи, нищити всі ті стоси малюнків? Вони забирали їх цілими оберемками. До яких лиш домів не заблукали, по яких смітниках не розлазилися вони у той час! Аделя обклеїла ними стіни кухні, й та стала просвітлено-кольоровою — так, наче вночі за вікном нападало снігу.
Те малювання було сповнене жорстокості, прикрих несподіванок і напастей. Коли я сидів напнутий, мов лук, нерухомий і принишклий на чатах, а навколо мене у сонці яскраво палахкотіли папери, вистачало, щоб малюнок, пришпилений моїм олівцем, учинив найменший натяк на втечу. Моя рука, вся засмикана новими рефлексами й відрухами, відразу ж кидалася на нього з котячою злістю і, ставши чужою, хижою, здичавілою, блискавично загризала дивака, який щойно намагався вирватись із-під олівця. І лише тоді вона знову опускалася над папером, коли мертві й непорушні рештки розкладали на поверхні зошита, мов у гербарії, свою фантастичну барвисту анатомію.
То було вбивче полювання, боротьба не на життя, а на смерть. Хто б відрізнив у ній нападника від напастованого, в цьому клубку, що бризкав люттю, у сплетінні, переповненому вищанням і жахом! Бувало, що моя рука двічі або й тричі кидалася стрибати, щоб лише десь на четвертій чи п’ятій сторінці накрити жертву. Не раз вона кричала з болю та розпачу в лещатах і щипцях тих дивотворів, які звивалися під моїм скальпелем.
З кожною годиною напливало все більше видінь, вони товклися і штовхалися, нагромаджувались у затори — аж певного дня всі дороги та стежки зароїлися й потекли походами, і вся країна розрослася навсібіч мандрівками, розбіглася витягнутими парадами — нескінченними прощами тварин і бестій.
Як у Ноєві дні, текли ті кольорові походи, річки шерсті та грив, розхвильовані хребти і хвости, голови, що без кінця кивали в такт із ходою[106].
Моя кімната була кордоном і заставою. Тут вони спинялись, юрмилися, благально бекаючи. Тут крутились і тривожно-дико тупцювали на місці — горбаті й рогаті створіння, запнуті в усі одежі та обладунки зоології, налякані самі собою, сполохані власним маскарадом, вони вражено поглипували крізь отвори у своїх волохатих шкурах і жалісно мукали з-під своїх масок, мов позатикані кляпами.
Невже вони чекали, що я знайду для них назви і розкрию загадку, що її самі не розуміли? Або питали мене про своє ім’я, щоб увійти в нього й заповнити своєю сутністю? Так і лізли ті дивні мармизи, потвори зі знаком запитання, потвори на виріст, тож я мусив аж кричати на них і відганяти руками.