Настає мить перед самісіньким смерком, і барви світу гарнішають. Усі вони здіймаються на котурни, стають палкими, святковими і сумовитими. Парк відразу наповнюється рожевим верніксом[123], лискучим лаком, від якого все навколо стає дуже кольоровим і підсвіченим. Але вже в цих барвах з’являється надто глибока лазур, якась заяскрава і тим-то вже підозріла краса. Ще одна мить — і паркова гущавина, ледь посипана молодою зеленню, гілляста і поки що гола, вся наскрізь просвічує рожевою годиною смерку, в яку домішано бальзам холоду і напущено невимовного смутку речей, назавше і смертельно гарних.
Тоді зненацька весь парк стає величезним і мовчазним, урочисто-зосередженим оркестром, який під завмерлою паличкою диригента чекає, поки в ньому дозріє й закипить музика. І раптом над цією потужною, потенційною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний смерк, ніби під дією звуків, які ґвалтовно набрякають в усіх інструментах, — десь високо молоду зелень пронизує голос вивільги, зашитої в гущавині, — й от навколо стає врочисто, самотньо і, мов у вечірньому лісі, пізно.
Ледь відчутний повів лине верхівками дерев, з яких осипається, ніби дріж, сухий наліт черемхи — невисловлений та гіркий. Високо під присмерковим небом пересипається і стікає безмежним зітханням смерті той гіркий аромат, у який ронять сльози перші зірки, ніби бузковий цвіт, викрадений у блідо-лілової ночі. (Ох, знаю: батько в неї був корабельний лікар, а мати квартеронка[124]. Це на неї щоночі чекає коло причалу той малий і темний річковий пароплав з колесами на боках — і не засвічує ліхтарів.)
Відтак у ті захоплені кружлянням пари, в молодиків та дівчат, які все ще перетинаються в рівномірних наверненнях, увіходять якась дивна сила і натхнення. Кожний з юнаків стає гарним і невідпорним, як Дон Жуан, перевершує себе гордо й переможно, і в погляді здобуває настільки вбивчу міць, що дівочі серця спиняються. Дівчатам же глибшають очі, а в них відкриваються якісь глибокі сади з розгалуженими алеями, лабіринти парків, темні й шумні, їхні зіниці більшають святковим блиском, без опору відкриваються і впускають завойовників на алеї своїх темних садів, що безліч разів і симетрично розходяться навсібіч, ніби строфи канцони[125], щоб зустрітися і знайтися, як у сумній римі, на рожевих площах, довкола круглих клумб або перед фонтанами, які палають найпізнішим вогнем зорі, а тоді знову розійтися і розлитися серед чорних масивів парку, вечірніх гущавин, дедалі густіших і шумкіших, поміж якими вони зникають і губляться, ніби поміж заплутаних лаштунків, оксамитних портьєр і затишних альковів. І не знати коли крізь холод отих понуріших садів вони заходять у цілком забуті чужі хащі, в якийсь інший, темніший шум дерев, що простелюється жалобним крепом, у якому темрява ферментує й вироджується, а тиша псується протягом цілих років мовчання і фантастично розкладається, мов у старих забутих бочках з-під вина.
Блукаючи так навпомацки у чорному плюші тих парків, вони врешті зустрічаються на самотній галявині, під останнім багрянцем заходу сонця, понад ставом, що здавен заростає чорною патиною, й на крихкій балюстраді, десь на рубежі часу, біля задньої хвіртки світу, знову знаходять себе в якомусь давно минулому житті, в далекому передіснуванні, і, затягнуті в чужий час, у шатах віддалених століть, без кінця схлипують над мусліном якогось шлейфу і, спинаючись до недосягнутих присяг або спускаючися сходами забуття, сягають якихось вершин і меж, поза якими вже тільки смерть і заціпеніння безіменної розкоші.
Що таке весняний присмерк?
Чи ми дійшли до суті, чи ця дорога далі вже нікуди не приведе? Ми опинилися на кінці наших слів, які вже тут робляться маячливими, безглуздими і нерозбірливими. Проте щойно за їхньою межею починається все те, що в цій весні неохопне і невисловлене. Містерія присмерку! Щойно за нашими словами, куди вже не сягає сила нашої магії, шумить ця темна й неосяжна стихія. Слово тут розкладається на елементи і, розв’язавшись, повертається у свою етимологію, знову йде углиб, у свій темний корінь. Як же це углиб? Ми розуміємо це дослівно. Навколо темнішає, наші слова губляться серед неясних асоціацій: Ахеронт, Оркус, Підземне царство[126]… Відчуваєте, як усе спохмурніло від цих слів, посипалося кротовищем, як повіяло надрами, підвалом, могилою? Що таке весняний присмерк? Ще раз поставмо це запитання, цей жагучий рефрен наших з’ясувань, що на нього немає відповіді.
123
В е р н і к с
125
К а н ц о н а
126
А х е р о н т — у грецькій міфології ріка, що відділяє Аїд, царство мертвих, від світу живих; О р к у с (Орк) — у римській міфології демон смерті і згодом назва місця, в якому перебувають померлі; П і д з е м н е ц а р с т в о — тут: територія померлих, царство історії та традиції.