Головне ж — не забути, як Александр Великий[140], що жодна Мексика не є остаточною, що це лише точка перетину, що світ її перевершує, що за кожною Мексикою відкривається нова, ще яскравіша — надкольори і надпахощі…
Б’янка цілком сіра. Її смаглява шкіра має в собі щось подібне на розчин вигаслого попелу. Мені здається, що дотик її долоні мав би перевершувати будь-яку уяву.
Цілі покоління дресури вмістилися в її дисциплінованій крові. Зворушує це самозречене примирення з наказами такту, яке свідчить про переможену непокору, зламані бунти, тихі нічні схлипи і кривди, заподіяні її гордості. Кожним своїм рухом вона, сповнена доброї волі й сумної краси, вписується у визначені форми. Вона не робить нічого понад необхідність, кожен її жест відміряний скупо, він ледь заповнює форму, входить у неї без ентузіазму, немовби лише з пасивного почуття обов’язку. З глибини цих упокорень Б’янка черпає свій передчасний досвід, своє знання всіх речей. Б’янка знає все. І вона не насміхається над цим знанням, воно в неї поважне та сумовите, її невсміхнені вуста творять лінію довершеної краси, а брови накреслені зі строгою охайністю. Ні, зі свого знання вона не черпає жодної згоди на поблажливість, м’якість і розпущеність. Якраз навпаки. Ніби тій істині, в яку задивлені її печальні очі, можна було дорівнятися лише напруженою ревністю і якнайточнішим дотриманням форми. І в цьому непохитному такті, в цій лояльності щодо форми — ціле море смутку і насилу приборканого страждання.
Проте хоч і зламана формою, вона вийшла з-під неї переможно. Але якою жертвою вона окупила цей тріумф!
Коли вона йде, струнка і ставна, то невідомо, чию гордість вона виколисує простим ритмом своєї ходи — чи впокорену власну, а чи гордість засад, яким підкорилася.
Зате лиш тільки вона гляне, сумно і просто звівши очі, — раптово знає все. Молодість не вберегла її від розгадки найтаємніших речей. Її тихе примирення здобуто довгими днями плачу і схлипів. Тому під її очима кола, тому ці очі сповнені вологим жаром і тою немарнотратною цільністю поглядів, яка не схибить.
Б’янка, чудова Б’янка для мене загадка. Я вивчаю її вперто, затято й розпачливо — на підставі альбому для марок. Яким чином? Хіба там ідеться про психологію? Наївне запитання! Альбом — універсальна книга, компендіум усього знання про людське. Ясна річ — в алюзіях, недомовках, підказках. Потрібні деяка здогадливість, відвага серця, деякий політ — і ви знайдете лінію, вогнистий слід, оту блискавицю, що протинає сторінки.
Одного лише слід остерігатися в цій справі: тісної дріб’язковості, педантизму, тупої буквальності. Усі речі взаємопов’язані, всі нитки сходяться до одного клубка. Чи зауважили ви, що між рядками деяких книжок зграйками літають ластівки, цілі строфи трепетних і вигострених ластівок? Слід читати польоти цих птахів…
Але знову до Б’янки. Які зворушливо гарні її рухи! Кожний учинено розважливо, обдумано протягом віків і здійснено з такою стриманістю, наче вона вже наперед знає весь перебіг, неминучу послідовність своїх жеребів. Часом я хочу про щось її спитати поглядом, подумки про щось попросити, присівши навпроти неї в парковій алеї, й намагаюся сформулювати моє звернення. І поки мені це вдається, вона вже відповіла. Вона відповіла зі смутком одним глибоким і зібраним поглядом.
Чому вона схилила голову? У що задивлені її очі з увагою та задумою? Невже таким бездонно печальним є дно її долі? А однак, попри все це, хіба не переносить вона це самозречення з гідністю, немовби так і має бути, немовби це знання, позбавляючи її радості, обдарувало натомість якоюсь недоторканністю, якоюсь вищою свободою, знайденою на дні добровільного послуху. Це надає її впокоренню краси тріумфу і це ж її поборює.
Вона сидить навпроти мене на лавці, поруч із гувернанткою, обидві читають. Її біла сукенка — я ніколи не бачив її в іншому кольорі — лежить на лавці, наче розтулена квітка. Наструнені ноги зі смаглявим відтінком шкіри перекинуті одна за одну з невимовною звабою. Дотик до її тіла, напевно, аж болить від зосередженої святобливості контакту.
Потім обидві підводяться, згорнувши книжки. Єдиним коротким поглядом Б’янка бере й повертає моє жагуче прощання і, ніби нічим не обтяжена, віддаляється меандричним[141] танцем ніг, що гармонійно потрапляє в ритм великих і еластичних кроків гувернантки.
140
Див. прим. 8 (у електронній версії — 118). Ювенал написав про Александра Македонського («Сатири», X 168): «Одного світу замало юнакові з Пелли».
141
М е а н д р и ч н и й (від назви звивистої річки Меандр у Малій Азії) — тут: звивистий, покручений.