Зайво розводитись про те, як мене потрясло це відкриття. Віддалені лінії зближаються і поєднуються, несподівано збиваються докупи рапорти[146] і паралелі. Сильно збуджений, я поділився моїм відкриттям із Рудольфом. Його це не зачепило. Він навіть виказав невдоволення, докоряючи мені перебільшенням і вигадництвом. Усе частіше він закидає мені дурню та навмисні містифікації. Якщо й був у мене до нього як до власника альбому певний сентимент, то його заздрісні, сповнені непогамованою люттю вибухи дедалі більше відштовхують мене від нього. Проте я не показую своїх образ, адже, на жаль, залежу від нього. Що я робитиму без альбому? Він про це знає й користується своєю перевагою.
У цій весні забагато всього відбувається. Забагато рішучих намірів, безмежних претензій, набряклих і неосяжних амбіцій розпирає ці темні глибини. Її експансія не знає меж. Адміністрування настільки велетенської, розгалуженої та розрослої забави не на мої сили. Прагнучи перекинути частину тягаря на Рудольфа, я номінував його у співреґенти. Ясна річ, анонімно. Вкупі з його альбомом ми утрьох являємо собою неофіційний тріумвірат, на який покладено всю відповідальність за цю незбагненну і неосяжну аферу.
Я не мав сміливості обійти віллу і дістатися на інший бік. Мене б обов’язково зауважили. Чому ж я все-таки маю відчуття, ніби я вже був там колись дуже давно? Чи ми часом не знаємо наперед усіх краєвидів, які зустрінемо у своєму житті? Чи може взагалі з’явитися ще щось нове, що його ми не передчували б віддавна у своїх найглибших резервах? Я знаю, що колись, якоїсь пізньої години, стоятиму отам, на порозі садів, рука в руку з Б’янкою. Ми увійдемо в ті забуті закапелки, де поміж старих мурів замкнуто отруйні парки, штучні раї Едґара Аллана По[147], порослі цикутою, маком та опіумними[148] в’юнками, що палахкотять під бурим небом старезних фресок. Ми розбудимо білий мармур статуї, що спить із порожніми очима в цьому позамежному світі за рубежем зів’ялого пополудня. Ми наполохаємо єдиного її коханця — червоного вампіра, приспаного на її лоні зі складеними крилами. Він безгучно полетить геть — м’який і плинний, здригаючись усім своїм безсилим, безтілесним, яскраво-червоним тельбухом без кісток і субстанції, а відтак закрутиться, залопоче і розпадеться безслідно у змертвілому повітрі. Через маленьку хвіртку ми вийдемо на порожню галявину. Рослинність на ній буде випалена, як тютюн, як прерія пізнього індіанського літа. Це буде, напевно, у штаті Нью-Орлеан або Луїзіана[149] — проте назви країн є лише приводами. Ми присядемо на кам’яному цямринні квадратного ставка. Б’янка занурить білі пальці в теплу воду з жовтими листками і не підніме очей. Навпроти сидітиме чорна струнка постать, загорнута у вуалі. Я пошепки спитаю про неї, а Б’янка хитне головою і тихо скаже: «Не бійся, вона не чує, це моя померла мати, вона тут живе». А потім ще скаже мені найсолодші, найтихіші і найпечальніші речі. Не буде жодної втіхи. Западе присмерк…
Події набрали шаленого темпу. Приїхав Б’янчин батько. Сьогодні я стояв на розі вулиць Фонтанної та Скарабея, коли це над’їхала лискуча відкрита карета з широким і мілким, ніби мушля, коробом. У тій біло-єдвабній мушлі я побачив Б’янку — вона напівлежала в тюлевій сукенці. Її ніжний профіль був затінений крисами капелюшка; опущені долу, вони тримались на стрічці, підв’язаній до підборіддя. Ледь не вся вона тонула в оперенні білих мережив, сидячи поруч із добродієм у чорному сурдуті та білій бавовняній камізельці, на якій виблискував тяжкий ланцюжок із безліччю брелків. Під чорним, глибоко насунутим котелком сіріло замкнуте понуре обличчя з бакенбардами. Я глибоко здригнувся, побачивши це. Не могло бути сумніву. Це був пан де В…
Коли вишуканий екіпаж порівнявся зі мною, ледь чутно порипуючи розтяжним коробом, Б’янка щось мовила батькові, який повернув голову і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без гриви.
Схвильований і майже непритомний від найсуперечливіших почуттів, я закричав: «Розраховуй на мене!» і «До останньої краплі крові!», а відтак пальнув у повітря з видобутого з-за пазухи пістолета.
146
Р а п о р т — тут: особливий орнаментальний мотив, що з'являється на певній поверхні через регулярні проміжки.
147
E д ґ а р А л л а н П о (1809—1849) — видатний американський поет, новеліст і літературний критик доби романтизму, відомий головним чином як автор фантастичних оповідань. Автором «Штучних раїв» («Les Paradis Artificiels»), книжки, що розповідає про досвід уживання наркотиків, є однак не він, а Шарль Бодлер (1821—1867), великий французький поет, який у цьому творі взорувався на текстах Томаса де Квінсі.
149
Швидше за все, свідома гра з читачем: штату Нью-Орлеан не існує, це назва міста у згаданому поруч штаті Луїзіана.