Знову той шум чорних лісів, що повертався у себе, ті глухі акорди, що збурювали простори вже поза вловлюваною слухом шкалою! Я опинився в задньому дворі Санаторію й озирнувся на високі мури садиби головного, вигнутого підковою будинку. Усі вікна було зачинено чорними віконницями. Санаторій глибоко спав. Я проминув браму із залізних прутів. Поруч із нею була собача будка незвичайних розмірів — порожня. Мене знову ввібрав і пригорнув чорний ліс, крізь темноти якого я пересувався навпомацки, мов із заплющеними очима, ступаючи тихою глицею. Коли ледь розвиднілося, між деревами показались обриси будинків. Ще кілька кроків — і я вже був на просторій міській площі.
Дивна й оманлива схожість із Ринком нашого рідного міста! Як насправді схожі між собою всі ринки світу! Всюди ледь не ті самі будинки і крамниці!
Хідники були майже безлюдні. Жалобний і пізній напівблиск невизначеної пори дня сіявся з невиразно-сірого неба. Я без труднощів прочитував усі афіші й вивіски, а проте не здивувався б, якби мені сказали, що тепер глибока ніч! Лиш декотрі крамниці були відчинені. На інших було вже наполовину зсунуто жалюзі, їх поквапливо зачиняли. Туге і буйне повітря, повітря п’янке й багате, де-не-де поглинало краєвид частинами, ніби мокра губка, змивало по кілька будинків, ліхтар, шматок вивіски. Іноді було важко підняти повіки, що злипалися від дивної сонливості чи збайдужіння. Я став шукати заклад оптика, про який згадував батько. Він говорив про нього так, наче я знав його, маючи на увазі мою обізнаність у місцевій ситуації. Хіба він не знав, що я тут уперше? Безперечно, в голові його все плуталось. Але чого ще можна було сподіватися від людини, вже тільки наполовину реальної, що живе настільки умовним, відносним і обмеженим стількома застереженнями життям! Ніде правди подіти — треба було багато доброї волі, щоб визнати за нею хоча б якийсь різновид існування. Це був гідний співчуття життєвий сурогат, що постав лише завдяки загальній поблажливості, тому «consensusomnium[215]», з якого черпав свої мляві соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному погляду крізь пальці, колективному заплющуванню очей на очевидну й разючу неспроможність такого стану, у тканині дійсності могла ще недовго утримуватися ця жалюгідна видимість життя. Найлегша незгода могла б її похитнути, найслабший повів скептицизму звалити. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити їй оту тепличну атмосферу чемного сприяння, захистити від холодних віянь тверезості та критицизму? Лишалося тільки дивуватися, що за такого вразливого і проблемного стану речей батько примудрявся зберігати аж настільки непоганий вигляд.
Я зрадів, побачивши вітрину цукерні, заставлену бабками і тортами. Мій апетит ожив. Я відчинив засклені двері з табличкою «Морозиво» і зайшов до темного приміщення. У ньому пахло кавою та ваніллю. З глибини закладу вийшла панянка із уневиразненим сутінками обличчям і прийняла замовлення. Нарешті після такої довгої перерви я міг досхочу наїстися чудовими пончиками, вмочаючи їх у каву. У темряві, оточений танцем присмеркових закручених арабесок, я поглинав усе нові ласощі, відчуваючи, як вирування темряви втискається мені під повіки, крадькома захоплює мої нутрощі своєю теплою пульсацією, мільйонними роїннями лагідних дотиків. Урешті в цілковитій темряві тільки прямокутник вікна ще світився сірою плямою. Даремно я стукав ложечкою по столу. Ніхто не підходив, щоб отримати гроші за замовлення. Я лишив на столі срібну монету і вийшов на вулицю. У книгарні поруч іще світилося. Продавці займалися сортуванням книжок. Я запитав їх про батькову крамницю. Це від нас через одне приміщення, пояснили мені. Чемний хлопець навіть підбіг до дверей, щоб мені показати. Вхід було засклено, вітрина ще не готова, заслонена сірим папером. Уже від дверей я здивовано запримітив, що у крамниці повно покупців. Батько стояв за лядою й підсумовував, раз у раз наслинюючи олівець, позиції довгого рахунку. Пан, для якого він готував той рахунок, схилявся над лядою, посуваючи вказівний палець за кожною доданою цифрою, і впівголоса лічив. Інші відвідувачі мовчки спостерігали. Батько кинув на мене погляд з-над окулярів і сказав, притримуючи палець на позиції, де він затримався: «Тут тобі якийсь лист, он там на столі серед паперів» — і знову занурився в підрахунки. Тим часом продавці відкладали закуплений товар, загортали його і обв’язували шнурками. Полиці були ще тільки частково заповнені сукном. Більша їх частина була ще порожня.
«Тату, чому ви собі не сядете? — запитав я тихо, зайшовши за ляду. — Ви зовсім не бережете себе, при тому, що такий хворий».