Я починаю жалкувати з приводу всієї затії. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, ошукані гучною рекламою, вислали батька сюди. Час, повернутий назад… ну так, це гарно звучить, але що це, як виявляється, насправді? Чи тут отримують повновартісний ретельний час — той, що наче видобутий зі свіжого згортка, ще пахне новизною й фарбою? Цілком навпаки. Це дощенту зужитий, зношений іншими людьми час, протертий і в багатьох місцях дірявий, випрозорений, мов сито.
Нічого дивного, що цей час наче виблюваний — зрозумійте мене правильно, — час із других рук. Хай Бог милує.
І при цьому вся та надзвичайно брутальна маніпуляція з часом. Ті підступні інтриги, прокрадання з чорного ходу в його механізм, ризиковане копирсання в безпосередній близькості від його дражливих таємниць! Часом аж хочеться гримнути кулаком об стіл і загорлати: «Досить уже, геть від часу, час недоторканний, час не можна провокувати! Вам замало простору? Простір для людини, в ньому буяньте собі досхочу, йдіть перевертом, ходіть на головах, стрибайте із зірки на зірку. Але заради Бога — не чіпайте часу!».
З іншого боку — хіба можна вимагати від мене, щоб я сам розірвав угоду з Доктором Ґотардом? Хоч яке жалюгідне батькове існування, та все ж я його бачу, я біля нього, можу з ним розмовляти… Щиро кажучи, я зобов’язаний Докторові безмежною вдячністю.
Кілька разів я збирався відверто з ним поговорити. Але Доктор Ґотард невловний. Він якраз у ресторації, сповіщає покоївка. Я прямую туди, проте вона мене наздоганяє, щоб сказати, що помилилася, що Доктор Ґотард саме в операційній. Я кваплюся на другий поверх, розмірковуючи про те, які операції можуть отут проводитися, входжу до приймальні, й мені справді кажуть почекати. Доктор Ґотард вийде за хвилинку, він щойно закінчив операцію, миє руки. Я майже бачу його, низькорослого, як він сягнистими кроками міряє анфіладу шпитальних залів у розпанаханому халаті. Але що виявляється вже за мить? Доктора Ґотарда взагалі тут не було, й жодної операції тут не проводилося роками. Доктор Ґотард спить у себе в кімнаті, а його чорна борода стирчить з-під ковдри. Кімната наповнюється хропінням, ніби клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімаються над своїм Ґотардом[218] разом із його ліжком дедалі вище — велике патетичне вознесіння на хвилі харчання і здутої постелі.
Тут відбувається й дещо дивніше — речі, які я приховую перед самим собою, фантастичні з огляду на свою абсурдність. Коли б я не виходив з кімнати, мені завжди здається, що хтось різко віддаляється від дверей і повертає в бічний коридор. Або що хтось іде переді мною, не озираючись. І це не санітарка. Я знаю, хто це! «Мамо!» — кричу я тремким від хвилювання голосом, і мати повертає обличчя й деякий час дивиться на мене з благальною усмішкою. Де я? Що тут відбувається? Що це за пастка така?
Не знаю, чи це впливи пізньої пори року, але дні все більше поважніють у барві, похмурніють і темнішають. Це так, ніби дивитися на світ крізь чорні окуляри.
Увесь краєвид нагадує дно велетенського акваріуму з блідого чорнила. Дерева, люди й будинки зливаються в чорні силуети, що в’ються, наче водорості, на тлі тієї чорнильної товщі.
В околицях Санаторію повно чорних собак. Різні за розмірами й породою, вони в сутінках нашорошено перебігають стежки й дороги, занурені у свої собачі справи, тихі, напружені й уважні.
Вони проносяться по двоє-троє з витягнутими чутливими шиями й гостро наставленими вухами, з жалісливим і стишеним скимлінням, яке мимохіть виривається з горлянок, засвідчуючи найвище збудження. Поглинуті своїми справами, завжди в поспіху, завжди в дорозі, завжди притягнуті незрозумілою ціллю, вони майже не звертають увагу на перехожого. Лиш іноді мимолітно глипнуть на нього — й тоді з їхнього косування, чорного й мудрого, промайне лють, яка гамується у своїх проявах тільки браком часу. Деколи вони, потураючи своїй злості, вже навіть підбігають вам до ноги з похиленою головою та ворожим гарчанням, але тільки для того, щоб на півдорозі відкинути намір і помчати далі великим собачим забігом.
На цю собачу напасть ніби й немає ради, але якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенну вівчарку, жахну тварюку, справжнього вовкулаку, наділеного просто-таки демонічною дикістю?
Мені аж мороз іде по шкірі, як тільки я йду повз його буду, коло якої він стоїть, зафіксований на короткому ланцюгу, з дико наїженим коміром шерсті довкіл голови, вусатий, щетинистий, бородатий, з машинерією потужної та ікластої пащі. Він зовсім не гавкає, проте його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси застигають у виразі бездонної люті і, повільно піднімаючи жахну фізію, він заходиться в тихій конвульсії дуже низьким, пристрасним, видобутим із надр ненависті виттям, у якому бринять жаль та розпач його безсилля.
218
На мій погляд, тут очевидна гра з географічною назвою Сен-Ґотард (найважливіший перевал у Швейцарських Альпах, 2106 метрів). — Прим. перекладача.