Привозять пораненого. Саме я чергувала. Він розплющив очі, подивився на мене:
— Ну, все! — І помер.
Три доби його шукали в горах. Знайшли. Привезли. Він марив: «Лікаря! Лікаря!» Побачив білий халат, подумав — урятований! А поранення було несумісне з життям. Я лише там дізналася, що це таке: поранення — в черепну коробку... У мене в пам’яті свій цвинтар, своя портретна галерея. У чорній рамці.
Навіть у смерті вони не були рівними. Чомусь тих, хто загинув у бою, жаліли більше. Померлих у шпиталі — менше. Іноді вони кричали, помираючи... Так кричали! Пам’ятаю, як помирав у реанімації майор. Військовий радник. До нього прийшла дружина. Він помер у неї на очах. І вона почала страшно кричати... По-звірячому... Хотілося зачинити всі двері, щоб ніхто не чув... Тому що поруч помирали солдати. Хлопчики... І їх нікому було оплакувати. Умирали вони на самоті. Вона була зайвою серед нас...
— Мамо! Мамо!
— Я тут, синочку, — кажеш, обманюєш.
Ми стали їхніми мамами, сестрами. І завжди хотілось виправдати цю довіру.
Привезуть солдати пораненого. Здадуть і не йдуть:
— Дівчатка, нам нічого не потрібно. Можна лише посидіти у вас?
А тут, удома... У них свої мами, сестри. Дружини. Тут ми їм не потрібні. Там вони довіряли нам про себе те, чого в цьому житті нікому не розкажуть. Ти вкрав у товариша цукерки і з’їв. Тут це нісенітниця. А там — жахливе розчарування в собі. Людину ті обставини висвітлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозуміло — боягуз, якщо це — стукач, то одразу було видно — стукач. Якщо бабій, усі знали — бабій. Не впевнена, чи зізнається хтосьтут, а там не від одного чула: убивати може сподобатись, убивати — задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик їхав до Союзу і не приховував: «Як я жити тепер буду, мені ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокійно. Хлопчики — із захопленням! — як спалили кишлак, розтоптали все. Вони ж не божевільні? Скільки їх таких повернулось... Їм убити людину нічого не варто... Якось до нас зайшов офіцер, він приїхав з-під Кандагара. Увечері треба прощатись, а він зачинився в порожній кімнаті і застрелився. Казали, що п’яний був, не знаю. Важко. Важко було прожити один день. Хлопчик на посту застрелився. Три години на сонці. Хлопчик домашній, не витримав. Було багато божевільних. Спочатку вони лежали в загальних палатах, потім їх розташували окремо. Вони почали втікати, їх ґрати лякали. Разом з усіма їм було легше. Одного особливо запам’ятала:
— Сідай. Я заспіваю тобі дембельської. — Співає, співає і засне.
Прокинеться:
— Додому! Додому! До мами... Мені тут спекотно.
Весь час просився додому.
Багато хто курив. Анашу, марихуану... Хто що дістане... Пояснювали, що стаєш сильним, вільним від усього. Насамперед від свого тіла. Ніби ти навшпиньки йдеш, відчуваєш легкість у кожній клітині, відчуваєш кожен м’яз. Хочеться літати. Наче летиш! Радість нестримна. Усе подобається, смієшся над різними дурницями. Чуєш краще, бачиш краще. Розрізняєш більше запахів, більше звуків. У цьому стані легше вбивати — ти знеболився. Жалощів немає. Легко вмирати — страх іде. Таке відчуття, що на тобі бронежилет, що ти броньований. Я вміла їх слухати... Двічі... Я сама... Я двічі сама курила. В обох випадках, коли психіка і фізика не витримували. Працювала в інфекційному відділенні. Мало бути тридцять ліжок, а лежить триста людей. Черевний тиф, малярія. Їм видавали простирадла, ковдри, а вони лежали на своїх шинелях, просто на землі. У трусах. Наголо стрижені, а з них сиплються воші. Платяні... Головні... Такої кількості вошей я уявити не могла... А поруч у кишлаку афганці ходили в наших лікарняних піжамах, з нашими простирадлами на голові замість чалми. Так, наші хлопчики все продавали. Я їх не засуджую... Ні... Частіше не засуджую. Вони помирали за три карбованці на місяць — наш солдат отримував вісім чеків на місяць. Три карбованці... Їх годували м’ясом з хробаками, іржавою рибою... У нас у всіх була цинга, у мене випали всі передні зуби. Вони продавали ковдри і купували анашу. Що-небудь солодке. Дріб’язок... Там такі яскраві крамнички, у цих крамничках так багато привабливого. У нас... у Союзі нічого цього немає, вони цього не бачили. І вони продавали зброю, патрони, щоб їх потім тими ж автоматами і патронами вбивали. Купляли за це шоколад... Пиріжки...