Але ж було... Було! Пам’ятаю... У тюрмі мені показали ватажка, як ми тоді називали, банди. Лежить на металевому ліжку і читає. Знайома книжкова палітурка... Ленін: «Держава і революція». «Шкода, — сказав, — не встигну дочитати. Може, мої діти прочитають...»
Згоріла школа, лишилась одна стіна. Щоранку діти приходять на урок і пишуть на ній вуглинками, що лишилися після пожежі. Після уроків стіну білять вапном. І вона знову схожа на чистий аркуш білого паперу...
Привезли із «зеленки» лейтенанта без рук і без ніг. Без усього чоловічого. Перші слова, які він вимовив після шоку: «Як там мої хлопці?..»
За все заплачено! І ми заплатили більше за всіх. Більше за вас...
Нам нічого не треба, ми все пройшли. Вислухайте нас і зрозумійте. А всі звикли діяти — дати ліки, дати пенсію, дати квартири. Дати і забути. За це «дайте» заплачено дорогою валютою — кров’ю. Але ми до вас на сповідь прийшли. Ми сповідаємось.
Не забудьте про тайну сповіді...
Військовий радник
— Ні, все-таки добре, що так завершилось. Поразкою. У нас полуда з очей спаде...
Неможливо все розповісти... Було те, що було, після чого лишилось те, що я побачив і запам’ятав, уже тільки частина від цілого, а далі з’явиться те, що зможу розповісти. У слові залишиться десята частина... У кращому разі, якщо я постараюсь. Напружусь. А заради кого? Заради Льошки, який помер у мене на руках — вісім осколків у живіт. Ми спускали його з гір вісімнадцять годин. Сімнадцять годин він жив, на вісімнадцятій — помер. Заради Льошки згадати? Але це тільки з позиції релігії людині щось потрібно, особливо там, нагорі. Я більше вірю, що їм не боляче, не страшно і не соромно. Тоді навіщо ворушити? Хочете щось дізнатись у нас... Так... Ми, звичайно, з тавром... А що в нас можна дізнатись? Ви, напевно, сприймаєте нас за інших? Зрозумійте, важко в чужій країні, воюючи невідомо за що, виробити якісь ідеали. Знайти сенс. Там ми були однаковими, але не були однодумцями. Як і тут... У нормальному світі... Випадку нічого не варто було поміняти місцями тих, хто там був, на тих, кого там не було. Ми всі різні, але ми скрізь однакові — і там, і тут.
Згадую, у шостому чи сьомому класі вчителька російської літератури викликала до дошки:
— Хто твій улюблений герой: Чапаєв чи Павло Корчагін?
— Гек Фінн.
— Чому Гек Фінн?
— Гек Фінн, коли вирішував, видати втікача-негра Джима чи горіти за нього в пеклі, сказав собі: «Ну і дідько з ним, горітиму в пеклі», — але Джима не видав.
— А якби Джим був білим, а ти червоним? — спитав після уроків Льошка, мій друг.
Так усе життя і живемо — білі і червоні, хто не з нами, той проти нас.
Під Баграмом... Зайшли до кишлаку, попросили поїсти. За їхніми законами, якщо людина у твоєму домі і голодна, їй не можна відмовити в гарячому коржі. Жінки посадили нас за стіл і нагодували. Коли ми поїхали, цих жінок та їхніх дітей свої ж до смерті закидали камінням і палицями. Вони знали, що їх уб’ють, але все одно нас не прогнали. А ми до них зі своїми законами... У шапках до мечеті заходили...
Навіщо примушувати мене згадувати? Це все дуже інтимне: і перший мій убитий, і моя власна кров на легкому піску, і висока труба верблюжої голови, що гойдалась наді мною, перш ніж я знепритомнів. І водночас я там був як усі. За все життя я лише раз відмовився бути як усі. Лише раз... У дитсадочку нас примушували братися за руки і ходити парами, а я любив гуляти сам. Молоді виховательки якийсь час терпіли мої вибрики, але незабаром одна з них вийшла заміж, поїхала, замість неї до нас привели тьотю Клаву.
— Бери за руку Сергійка, — підвела до мене другого хлопчика тьотя Клава.
— Не хочу.
— Чому ти не хочеш?
— Люблю гуляти сам.
— Роби, як роблять усі слухняні хлопчики і дівчатка.
— Не буду.
Після прогулянки тьотя Клава роздягнула мене, навіть трусики зняла і маєчку, відвела і залишила на три години в порожній темній кімнаті. А в дитинстві немає нічого страшнішого, ніж лишитися самому. У темряві... Здається, що про тебе всі забули. Ніколи не знайдуть. Наступного дня я ішов із Сергійком за руку, я став як усі. У школі — клас вирішував, в інституті — курс вирішував, на заводі — колектив вирішував. Скрізь за мене вирішували. Мене переконали, що сама людина нічого не може. У якійсь книжці натрапив на слова «убивство мужності». Коли вирушав туди, у мені вбивати було нічого: «Добровольці, два кроки вперед!». Усі два кроки вперед, і я — два кроки вперед.
У Шиндаді... Бачив двох збожеволілих наших солдатів, вони весь час «вели» переговори з «духами». Вони їм пояснювали, що таке соціалізм, за підручником десятого класу... Хто такий Ленін... «А справа в тому, що ідол був порожнім, і сідали в ньому жерці мирянам відати». Дідусь Крилов... Класика... А якось до школи, мені років одинадцять було, прийшла «тьотя снайпер», яка вбила сімдесят вісім «дядьків фріців». Повернувся додому, заїкався, уночі підвищилась температура. Батьки вирішили: грип. Тиждень удома просидів. Улюбленого свого «Овода» читав.