По телевізору йшла передача про Едіт Піаф, ми разом дивилися.
— Мамо, — спитав він мене, — а ти знаєш, що таке наркотики?
— Ні, — сказала я йому неправду, а сама вже стежила за ним, чи не покурює бува?
Жодних слідів. Але там вони наркотики вживали — це я знаю.
— Як там в Афганістані? — спитала якось.
— Мовчи, мамцю!
Коли він ішов з дому, я перечитувала його афганські листи, хотіла докопатися, зрозуміти, що з ним. Нічого особливого в них не знаходила, писав, що сумує за зеленою травою, просив бабусю сфотографуватися на снігу й вислати йому світлину. Але я ж бачила, відчувала, що з ним щось коїться. Мені повернули іншу людину... Це був не мій син. А я сама відправила його до армії, у нього було відтермінування. Я хотіла, щоб він став мужнім. Переконувала його і себе, що армія зробить його кращим, сильнішим. Я відправила його до Афганістану з гітарою, влаштувала на прощання солодкий стіл. Він друзів своїх покликав, дівчаток... Пам’ятаю, десять тортів купила.
Лише раз він заговорив про Афганістан. Надвечір... Заходить на кухню, я кролика готую. Миска в крові. Він пальці в цю кров умочив і дивиться на неї. Роздивляється. І сам до себе промовляє:
— Привозять друга з перебитим животом... Він просить, щоб я його добив... І я його добив...
Пальці в крові... Від кролячого м’яса, воно свіже... Він цими пальцями хапає сигарету та йде на балкон. Більше зі мною того вечора ані слова.
Пішла я до лікарів. Поверніть мені сина! Врятуйте! Усе розповіла... Перевіряли вони його, оглядали, але, крім радикуліту, нічого не знайшли.
Приходжу якось додому: за столом — четверо незнайомих хлопців.
— Мамцю, вони з Афгану. Я на вокзалі їх знайшов. Їм ночувати ніде.
— Я вам солодкого пирога зараз спечу. Миттю, — чомусь зраділа я.
Вони жили в нас тиждень. Не лічила, але, мабуть, ящиків зо три горілки випили. Щовечора зустрічала вдома п’ятьох незнайомих людей. П’ятим був мій син... Я не хотіла слухати їхні розмови, мене це лякало. Проте в одній же хаті... Ненавмисне підслухала... Вони казали, що, коли сиділи в засідці по два тижні, їм давали стимулятори, щоб були сміливішими. Але це все втаємничено. Якою зброєю краще вбивати... З якої відстані... Потім я це згадала, коли все сталося... Я потім стала думати, гарячково згадувати. А до того був тільки страх: «Ой, — казала я собі, — вони всі якісь божевільні. Усі божевільні».
Уночі... За день до того... Коли він... Мені наснився сон, що я чекаю на сина, його немає й немає. І ось його до мне приводять... Приводять ті чотири «афганці». І кидають на брудну цементну долівку... Ви розумієте, у хаті цементна підлога... У нас на кухні... Підлога — як у тюрмі.
На той час він уже вступив на підготовчий факультет до радіотехнічного інституту. Гарний твір написав. Щасливий був, що в нього все добре. Я навіть спершу подумала, що він заспокоюється. Піде вчитися. Одружиться. Але настане вечір... Я боялася вечора... Він сидить і тупо в стіну дивиться. Засне в кріслі... Мені хочеться кинутись, затулити його собою і нікуди не відпускати. А тепер мені сниться син: він малесенький і просить їсточки... Він увесь час голодний. Ручки простягає... Завжди уві сні бачу його малесеньким і приниженим. А в житті?! Раз на два місяці — побачення. Чотири години розмови через скло...
На рік два побачення, коли я можу його хоча б погодувати. І ці собаки гавкають... Мені сниться цей гавкіт собачий. Він жене мене звідусіль.
До мене почав залицятися один чоловік... Квіти приніс... Коли він приніс мені квіти: «Відійдіть від мене, — закричала, — я мати вбивці». Спочатку я боялася когось зі знайомих зустріти, у ванній зачинюся й чекаю, що стіни на мене впадуть. Мені здавалося, що на вулиці всі мене впізнають, показують одне одному, шепочуть: «Пам’ятаєте той жахливий випадок... Це її син убив. Четвертував людину. Афганський почерк...» Я виходила на вулицю тільки вночі, усіх нічних птахів вивчила. Упізнавала за голосами.
Слідство тривало... Тривало кілька місяців... Він мовчав. Я поїхала до Москви у військовий шпиталь Бурденка. Знайшла там хлопців, котрі служили в спецназі, як і він. Відкрилася їм...