У військкоматі попросив: «Відправте мене до Афганістану...» Замполіт нам читав лекції про міжнародне становище, це він сказав нам, що ми всього лише на одну годину випередили американських «зелених беретів», вони вже перебували в повітрі. Прикро за свою довірливість. Нам втовкмачували, втовкмачували і, нарешті, втовкли, що це — «інтернаціональний обов’язок». До краю дійти ніколи не можу... Поставити у своїх роздумах крапку... «Зніми, — кажу собі, — рожеві окуляри». Виїжджав я не у вісімдесятому і не у вісімдесят першому році, а у вісімдесят шостому. Але ще всі мовчали. У вісімдесят сьомому я вже був у Хості. Ми взяли одну гірку... Семеро наших хлопців поклали... Приїхали московські журналісти. Їм привезли «зелених» (Афганська народна армія), нібито це вони відбили гірку. Афганці позували, а наші солдати в морзі лежали...
До Афганістану в «учебці» відбирали найкращих. Страшно було потрапити до Тули, до Пскова чи Кіровабада — брудно і душно, а в Афган просились, домагались. Майор Здобін почав нас із Сашком Кривцовим, моїм другом, умовляти, щоб ми забрали свої рапорти:
— Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас. На вас держава стільки витратила.
Синицин — простий сільський хлопець, тракторист. Я вже з дипломом, Сашко навчався на факультеті романо-германської філології Кемеровського університету. Він неймовірно співав. Грав на фортепіано, скрипці, флейті, гітарі. Музику писав. Малював добре. Ми жили з ним як брати. На політгодинах нам про подвиги розповідали, про геройство. Афганістан, стверджували, — та сама Іспанія. І раптом: «Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас».
Побачити війну було цікаво із психологічної точки зору. Насамперед вивчити самого себе. Мене це вабило. Розпитував знайомих хлопців, хто там був. Один, як я тепер розумію, локшину нам на вуха вішав. У нього на грудях виднілась велика пляма, наче від опіку, літерою «р», він зумисно розхристував сорочку, показував. Вигадував, як вони вночі з «вертушок» на гори сідали, ще я запам’ятав, що десантник три секунди — янгол, до розкриття парашута, три хвилини — орел, поки летить, решту часу — тяглова кобила. Ми приймали все за щиру правду. Трапився б мені зараз цей Гомер! Таких потім викривав з ходу: «Якби був мозок, то була б контузія». Інший хлопець, навпаки, відмовляв:
— Не потрібно тобі туди їхати. Це бруд, а не романтика.
Мені не подобалось.
— Ти пробував? Я теж хочу спробувати.
Він навчав, як лишитися живим.
— Вистрілив — відкотись на два метри від місця, з якого стріляв. Ховай за дувал чи за скелю ствол автомата, щоб не побачили спалаху, не засікли. Коли йдеш, не пий, не дійдеш. У караулі — не засни, дряпай собі обличчя, кусай за руку. Десантник біжить спочатку, скільки може, а потім — скільки треба.
Батько в мене вчений, інженер, мама — інженер. Вони з дитинства виховували в мені особистість... Я хотів бути особистістю... За це... (Сміється.) Мене виключили з жовтенят, довго не приймали в піонери. Бився за честь. Пов’язали галстука, я його не знімав, спав із ним. На уроках літератури вчителька осаджувала:
— Не говори своє, говори за книжкою.
— Я неправильно розповідаю?
— Не так, як у книжці.
Наче в казці, де цар усі фарби не любив, окрім сірих. І все в тому царстві було мишачого кольору.
Нині я закликаю своїх учнів (працюю в школі):
— Учіться думати, щоб із вас не зробили чергових дурників. Олов’яних солдатиків.
До армії мене вчили жити Достоєвський і Толстой, в армії — сержанти. Влада в сержантів — необмежена, три сержанти на взвод.
— Слухай мою команду! Що повинен мати десантник? Повторити!
— Десантник повинен мати нахабну пику, залізного кулака і ні грама совісті.
— Совість — це розкіш для десантника. Повторити!
— Совість — це розкіш для десантника.
— Ви — медсанбат. Медсанбат — біла кістка ПДВ (повітряно-десантних військ). Повторити!
Із солдатського листа: «Мамо, купи барана і назви його Сержантом, приїду додому — вб’ю».
Сам режим убиває свідомість, немає сил опиратися. Із тобою можна зробити все...
О шостій ранку — підйом. Тричі: підйом — відбій. Встати — лягти.
Три секунди, щоб вишикуватись на «злітці» — білий лінолеум, білий, щоб частіше мити, драїти. Сто шістдесят людей мусять зіскочити з ліжок і за три секунди вишикуватися. За сорок п’ять секунд одягтися за формою номер три — повна форма, але без ременя і шапки. Якось один не встиг накрутити онучі.