— Розійтись і повторити!
Знову не встиг.
— Розійтись і повторити!
Фіззарядка. Рукопашний бій: поєднання карате, боксу, самбо і бойових прийомів проти ножа, палиці, саперної лопатки, пістолета, автомата. Він — з автоматом, ти — голіруч. Ти — із саперною лопаткою, він — голіруч. Сто метрів «зайчиком» прострибати... На одній нозі... Десять цеглин розбити кулаком. Заводили на будівництво: «Не підете, поки не навчитесь». Найважче — перемогти себе, не боятись бити.
П’ять хвилин на вмивання. Дванадцять краників на сто шістдесят людей.
— Шикуйсь! Розбіглись! — За хвилину знову. — Шикуйсь! Розбіглись!
Ранковий огляд: перевірка блях — вони мають блищати, як у кота одне місце, білих комірців, наявності в шапці двох голок із ниткою.
— Уперед! Кроком руш! На вихідну позицію!
За весь день — півгодини вільного часу. По обіді — для листа.
— Рядовий Кривцов, чому сидите й не пишете?
— Я думаю, товаришу сержанте.
— Чому тихо відповідаєте?
— Я думаю, товаришу сержанте.
— Чому не кричите, як вас учили кричати? Доведеться потренуватися «на очку».
Тренуватись «на очку» — кричати в унітаз, відпрацьовувати командний голос. Позаду сержант, стежить, щоб луна була гучною.
Із солдатського словника:
Відбій — я люблю тебе, життя. Ранковий огляд — вірте мені, люди. Вечірня повірка — їх знали в обличчя. На губі — далеко від Батьківщини. Демобілізація — світло далекої зорі. Поле для тактичних занять — поле дурнів. Посудомийка — дискотека (тарілки крутяться, наче диски). Замполіт — попелюшка (на флоті — пасажир).
— Медсанбат — біла кістка ПДВ. Повторити!
Постійне відчуття голоду. Заповітне місце — воєнторг, там можна придбати кекс, цукерки, шоколад. Відстріляєшся на «п’ятірку», отримуєш дозвіл сходити до магазину. Бракує грошей — продаємо кілька цеглин. Беремо одну цеглину, підходимо — два здоровані до новенького, у котрого є гроші:
— Купи цеглину.
— А навіщо вона мені?
Беремо в кільце:
— Купи цеглину...
— Скільки?
— Три карбованці.
Дає нам три карбованці, заходить за ріг і викидає цеглину. А ми за три карбованці наїдаємось. Одна цеглина дорівнює десяти кексам.
— Совість — це розкіш для десантника. Медсанбат — біла кістка ПДВ.
Я, напевно, непоганий актор, тому що швидко навчився грати відведену мені роль. Найгірше уславитися як «чадос», від слова «чадо» — щось слабке, не чоловічого роду. За три місяці потрапив у звільнення. Як усе забулося! Нещодавно цілувався з дівчиною, сидів у кав’ярні, танцював. Наче не три місяці минуло, а три роки, і ти повернувся до цивілізації.
Увечері:
— Мавпи, шикуйсь! Що головне для десантника? Головне для десантника — не пролетіти повз землю.
Перед самим від’їздом святкували Новий рік. Я був Дідом Морозом, Сашко — Снігуронькою. Це нагадувало школу.
Йшли дванадцять діб. Гірше від гір можуть бути лише гори... Рятувалися від банди... Трималися на допінгу...
— Санінструкторе, давай свій «озвірин». — А це був сиднокарб. З’їли всі пігулки.
І ще жартували.
— На що скаржитесь? — питає лікар у кота Леопольда.
Починає хтось перший:
— На мишей.
— Мишійте — не мишійте... Усе зрозуміло. Ви надто добрий. Вам треба розізлитись. Ось пігулки «озвірину». Вживати по одній тричі на день після їжі.
— Ну, і що?
— Озвірієте.
На п’яту добу взяв і застрелився солдат, пропустив усіх наперед і приставив автомат до горла. Нам довелося тягти його труп, його рюкзак, його бронежилет, його каску. Жалю не було. Він знав, що в нас не лишають трупів — виносять.
Згадали й пожаліли ми його, коли вже від’їжджали додому, демобілізувались.
— Вживати по одній пігулці тричі на день...
— Ну, і що?
— Озвірієте.
Підривні поранення — найстрашніші... Відірвана нога по коліно... Кістка стирчить... Від другої ноги відірвана п’ятка... Зрізано член... Вибите око... Відірване вухо... Уперше мене бив колотун, у горлі лоскотало... Сам себе вмовляв: «Не зробиш зараз, ніколи не станеш санінструктором». Підповзаю — ніг немає. Перетягнув джгутом, зупинив кров, знеболив, приспав... Чотири години тримав... Помер...
Бракувало медикаментів. Зеленки звичайної не було. То не встигли підвезти, то ліміти вичерпались — наша планова економіка. Добували трофейне, імпортне. У мене завжди в сумці лежало двадцять японських разових шприців. Вони в м’якій поліетиленовій упаковці, знімаєш чохол — робиш укол. У наших «рекордів» протирались паперові прокладки, ставали нестерильними. Половина не всотувалась, не качала — брак. Наші кровозамінники в пляшках по півлітра. Для надання допомоги одному важкопораненому потрібно два літри — чотири пляшки. Як на полі бою примудритися тримати близько години на витягнутій руці гумовий повітропровід? Практично неможливо. А скільки пляшок ти на собі понесеш? Що пропонують італійці? Поліетиленовий пакет на один літр, ти стрибаєш на нього в чоботах — не лопається. Далі: бинт звичайний, радянський бинт стерильний. Упаковка дубова, важить більше, аніж сам бинт. Імпортні...таїландські, австрійські... Чомусь тонші, біліші... Еластичного бинта взагалі не було. Теж брав трофейний... французький, німецький... А наші вітчизняні шини?! Це ж лижі, а не медичні засоби. Скільки їх із собою візьмеш? У мене були англійські: окремі — на передпліччя, гомілку, стегно. На «блискавці», надувні. Засунув руку, защипнув. Кістка зламана не рухається, захищена від ударів під час транспортування.