— Беруть у полон. Відрізають кінцівки й перетягують джгутами, щоб не померли від крововтрати. І так лишають, наші підбирають обрубки. Ті хочуть померти, їх попри бажання лікують. А вони після шпиталю не хочуть повертатися додому.
— На митниці побачили мій порожній саквояж: «Що везеш?» — «Нічого». — «Нічого??» Не повірили. Змусили роздягтися до трусів. Усі везуть по два-три чемодани.
У літаку мені дісталося місце коло прикутого ланцюгами бронетранспортера. На щастя, майор біля мене виявився тверезим, усі решта навколо були п’яними. Неподалік хтось спав на бюсті Маркса (портрети й бюсти соціалістичних вождів навалили без упакування), везли не лише зброю, але й набір усього необхідного для радянських ритуалів. Лежали червоні прапори, червоні стрічки...
Виття сирени...
— Прокидайтеся. А то проспите царство небесне. — Це вже над Кабулом.
Заходимо на посадку.
...Гул гармат. Патрульні з автоматами і в бронежилетах вимагають перепустки.
Я не хотіла більше писати про війну. Але ось я на справжній війні. Скрізь люди війни, речі війни. Час війни.
12 вересня
Щось є аморальне в спогляданні чужих мужності й ризику. Вчора йшли на сніданок, привіталися з вартовим. За півгодини його вбив осколок міни, який випадково залетів до гарнізону. Цілий день намагалася згадати обличчя того хлопчика...
Журналістів тут називають казкарями. Письменників теж. У нашій письменницькій групі самі чоловіки. Рвуться на далекі застави, хочуть піти в бій. Питаю в одного:
— Навіщо?
— Мені це цікаво. Скажу: на Салангу був. Постріляю.
Не можу позбутися відчуття, що війна — виплід чоловічої природи, багато в чому мною незбагненний. Але буденність війни неймовірна. У Аполлінера: «Ох, яка ж то гарна війна».
На війні все інше: і ти, і природа, і твої думки. Тут я зрозуміла, що людська думка може бути дуже жорстокою.
Запитую і слухаю скрізь: у солдатській казармі, їдальні, на футбольному полі, увечері на танцях — неочікувані тут атрибути мирного життя:
— Я вистрілив упритул і побачив, як розлітається людський череп. Подумав: «Перший». Після бою — поранені і вбиті. Усі мовчать... Мені сняться туттрамваї. Як я на трамваї їду додому... Улюблений спогад: мама пече пироги. У хаті пахне солодким тістом...
— Товаришуєш із хорошим хлопцем... А потім бачиш, як його нутрощі на камінні висять. Починаєш мститися.
— Чекаємо на караван. У засідці два-три дні. Лежимо в гарячому піску, випорожняємося під себе. Під кінець третього дня сатанієш. І з такою ненавистю випускаєш першу чергу. Після стрілянини, коли все скінчилося, виявилося: караван ішов з бананами і джемом. На все життя солодкого наїлися...
— Узяли в полон «духів»... Допитуємося: «Де військові склади?» Мовчать. Підняли двох на гелікоптерах: «Де? Покажи». Мовчать. Скинули одного на скелі...
— Кохатися на війні і після війни — це не одне і те саме. На війні все як уперше...
— «Град» стріляє... Міни летять... А над усім цим стоїть: жити! жити! жити! Але ти нічого не знаєш і не хочеш знати про страждання іншої сторони. Жити — та й годі. Жити!
Написати (розповісти) про самого себе всю правду — це, як зауважив Пушкін, неможливість фізична.
На війні людину рятує те, що свідомість відвертається, розсіюється. Але смерть навколо безглузда, випадкова. Без високих сенсів.
...На танку червоною фарбою: «Помстимося за Малкіна».
Посеред вулиці стояла навколішки молода афганка перед убитою дитиною і голосила. Так голосять, напевне, тільки поранені звірі.
Проїжджали повз убиті кишлаки, що схожі на переоране поле. Мертва глина нещодавнього людського житла була страшніша за темряву, з якої могли вистрелити.
У шпиталі я поклала плюшевого ведмедика на ліжко афганського хлопчика. Він узяв іграшку зубами і так бавився, посміхаючись, обох рук у нього не було. «Твої росіяни стріляли, — переклали мені слова його матері. — А в тебе є діти? Хто? Хлопчик чи дівчинка?» Я так і не зрозуміла, чим дужче були сповнені її слова — жахом чи прощенням?
Розказують про жорстокість, з якою моджахеди розправляються з нашими полоненими. Схоже на середньовіччя. Тут і справді інший час, календарі показують чотирнадцяте століття.
У Лєрмонтова, у «Герої нашого часу», Максимич, оцінюючи дії горянина, котрий зарізав батька Бели, каже: «Звичайно, по-їхньому він цілком мав рацію», — хоча з точки зору росіянина — вчинок звірячий. Письменник уловив цю дивну російську рису — уміння стати на позицію іншого народу, побачити речі і «по-їхньому».