А тепер...
17 вересня
Щодня бачу, як людина котиться донизу. І рідко — вгору.
В Достоєвського Іван Карамазов зауважує: «Звір ніколи не може бути таким жорстоким, як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким».
Так, я підозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати. Але на кожній війні, хто б не вів її та в ім’я чого б не вів — Юлій Цезар чи Йосип Сталін, — люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навіть чомусь у школах ми говоримо не про патріотичне, а про військово-патріотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозуміло — військовий соціалізм, військова країна, військове мислення.
Не можна так випробовувати людину. Людина не витримує таких випробувань. У медицині це називається «гострим дослідом». Дослідом на живому.
Увечері в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввімкнули магнітофон. Я теж слухала «афганські» пісні. Дитячі, ще не сформовані голоси хрипіли під Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Мені не треба слави. Нам би жити — і вся нагорода», «Навіщо ми вбиваємо? Навіщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганістан, ти більше, ніж обов’язок. Ти — наше світотворення», «Як великі птахи, стрибають одноногі біля моря», «Мертвий, він уже нічий. Немає вже ненависті в нього на обличчі».
Уночі мені снився сон: наші солдати від’їжджають до Союзу, я — серед тих, хто проводжає. Підходжу до одного хлопчини, він без язика, німий. Після полону. З-під солдатського кітеля стирчить шпитальна піжама. Я щось питаю в нього, а він лише своє ім’я пише: «Іванко... Іванко...» Так чітко розрізняю його ім’я — Іванко. Обличчям схожий на хлопчинку, з яким удень розмовляла, він повторював без кінця: «На мене мама вдома чекає».
Проїжджали замерзлими вуличками Кабула, повз знайомі плакати в центрі міста: «Світле майбутнє — комунізм», «Кабул — місто миру», «Народ і партія єдині». Наші плакати, віддруковані в наших друкарнях. Наш Ленін тут стоїть зі зведеною рукою...
Познайомились із кінооператорами з Москви.
Вони знімали завантажування «чорного тюльпана». Не підводячи очей, розповідають, що мертвих одягають у стару військову форму сорокових років, ще з галіфе, іноді кладуть роздягнених, трапляється, що й цієї форми бракує. Старі дошки, іржаві цвяхи... «До холодильника привезли нових убитих. Наче несвіжим кабаном тхне».
Хто мені повірить, коли я про це напишу?
20 вересня
Бачила бій...
Троє солдатів убито... За вечерею ніхто про бій і про мертвих не згадував, хоча вони лежали десь поруч.
Право людини не вбивати. Не вчитись убивати. Воно в жодній конституції не записане.
Війна — мир, а не подія... Усе тут інше: і пейзаж, і людина, і слова. Запам’ятовується театральна частина війни: розвертається танк, лунають команди... Світяться шляхи куль у темряві...
Думати про смерть, як думати про майбутнє. Щось відбувається з часом, коли думаєш про смерть і бачиш її. Нарівні зі страхом смерті — привабливість смерті...
Нічого не треба вигадувати. Уривки видатних книг скрізь. У кожному.
У розповідях (зчаста!) вражає агресивна наївність наших хлопчиків. Нещодавніх радянських десятикласників. А я хочу від них домогтися діалогу людини з людиною в собі.
А все-таки? Якою мовою ми розмовляємо із собою, з іншими? Мені подобається мова вільного спілкування, вона нічим не обтяжена, відпущена на волю. Все гуляє і святкує: синтаксис, інтонація, акценти, і — точно відновлюється почуття. Я стежу за почуттям, а не за подією. Як розвивались наші почуття, а не події. Можливо, те, що я роблю, схоже на роботу історика, але я історик безслідного. Що відбувається з великими подіями? Вони перекочовують в історію, а ось маленькі, але головні для маленької людини, зникають безслідно. Сьогодні один хлопчик (через свою тендітність і хворобливий вигляд мало схожий на солдата) розповідав, як незвично і водночас азартно вбивати гуртом. І як страшно розстрілювати.
Хіба це залишиться в історії? Відчайдушно роблю (від книги до книги) одне й те саме — применшую історію до людини.
Думала про неможливість писати книгу про війну на війні. Заважають жаль, ненависть, фізичний біль, дружба... І лист із дому, після якого так хочеться жити... Розповідають, що, коли вбивають, намагаються не дивитись в очі навіть верблюдові. Тут атеїстів немає. І всі забобонні.
Мені дорікають (особливо офіцери, солдати рідше), що я, мовляв, сама не стріляла і мене не брали на мушку — як же я можу написати про війну? А може, це і добре, що я не стріляла?