Квестор посміхнувся.
— А про це, пеоне, ти дізнаєшся сам.
Він обернувся і вийшов із казарми.
Коли він пішов, Баррент визирнув у вікно і побачив занедбаний майдан, а за ним — вулиці Тетрагіду.
— Ви збираєтесь піти туди? — запитав Джо.
— Авжеж, — відповів Баррент, — ви зі мною?
Кредитний шахрай похитав головою:
— Не думаю, що це безпечно.
— Форен, а як ви?
— Мені це все теж щось не надто подобається, — відмовився Форен, — можливо, краще триматись якийсь час біля казарми.
— Це просто смішно, — не погодився з ним Бар-рент, — це наше місто тепер. Невже ніхто не піде зі мною?
Зніяковівши, Форен здвигнув міцними плечима і похитав головою. Джо теж знизав плечима і вмостився на ліжку. Решта новачків також відводили погляд.
— Гаразд, я вам про все потім розповім.
Баррент зачекав кілька хвилин, чи хтось часом не передумає, а потім вийшов із дверей.
Місто Тетрагід було скупченням будівель, розташованих уздовж вузького півострова, який врізався клином у похмуре сіре море. Від решти материка півострів відділявся високим кам'яним муром, ворота у якому охороняла сторожа. Найбільшою будівлею у місті була Арена, яка використовувалась раз на рік для Ігор. Поблизу неї були розміщені будівлі урядових установ.
Баррент крокував вузенькими вуличками і озирався навколо, намагаючись отримати бодай якесь уявлення про місто, в якому йому відтепер доведеться мешкати. Звивисті не замощені вулиці і похмурі, побиті негодою будинки пробуджували в ньому невловимий спомин. Він бачив щось подібне на Землі, але не міг пригадати, де саме. Спогад дратував настійливо, як сверблячка, але не давався Барренту.
Минувши Арену, він занурився у головний діловий район Тетрагіду. Баррент здивовано розглядав вивіски: «ЛІКАР БЕЗ ЛІЦЕНЗІЇ — АБОРТИ ТЕРМІНОВО», «ДИСКВАЛІФІКОВАНИЙ АДВОКАТ — ПОСЛУГИ У ПОЛІТИЧНИХ КОЛАХ!».
Щось у цьому видалося Барренту не надто правильним. Він йшов далі повз магазини, які рекламували крадені товари. Побачивши вивіску «ЗЧИТУВАННЯ ПАМ'ЯТІ! ПЕРСОНАЛ — СКРЕНІНГ МУТАНТИ! ВАШЕ МИНУЛЕ НА ЗЕМЛІ БУДЕ РОЗКРИТЕ ДЛЯ ВАС!», Баррент зацікавився, проте згадав, що у нього немає грошей. А Омега здалася йому таким місцем, де гроші цінувалися.
Він завернув у бічну вуличку, минув кілька ресторанчиків і підійшов до великої будівлі під вивіскою «ІНСТИТУТ ОТРУТ. Знижки. Кредит до трьох років. Результат гарантуємо або повернемо гроші». На будинку поряд він прочитав: «СПІЛКА ВБИВЦЬ, локація 452».
Після розповіді на тюремному кораблі про індоктринацію Баррент очікував, що Омега призначена для реабілітації злочинців. Вивіски чітко вказували на інше або ж реабілітація тут набула якихось дивних форм. Він пішов повільніше, заглибившись у власні думки.
Раптом Баррент помітив, що люди попереду нього розбігаються. Заледве вгледівши його, вони зникають у дверях магазинчиків. Якась бабуся при погляді на нього спритно почимчикувала геть.
Що з ним було не так? Може справа в його тюремному одязі? Ні, мешканцям Омеги таке не в дивовижу. Тоді що ж це в такому разі?
Вулиця стала майже безлюдною. Поруч із ним крамар поквапливо зачиняв залізними віконницями вітрину.
— Що трапилось? — запитав його Баррент, — що відбувається?
— Чи ти несповна розуму? — вигукнув крамар, — адже це День прибуття!
— Перепрошую?
— День прибуття! День приземлення тюремного корабля. Повертайся до казарми, йолопе!
Він застромив останній залізний шворінь на його місце і замкнув вітрину. Баррент раптово відчув холодний дотик страху. Щось було надто вже не так. Йому краще було поквапитись назад. Він вчинив нерозумно, що насамперед не дізнався більше про звичаї Омеги...
Троє чоловіків йшли вулицею просто до нього. Вони були гарно вбрані, і кожен із них мав у лівому вусі маленьку золоту сережку Хаджі. Усі троє були озброєні.
Баррент намірився втікати. Один із чоловіків гукнув:
— Стій, пеоне!
Баррент, помітивши, що рука чоловіка торкнулася зброї, зупинився і запитав:
— У чому справа?
— Це День прибуття, — відказав чоловік. Він подивився на своїх друзів, — ну, хто його отримає першим?
— Кинемо жереб.
— Ось монета.
— Ні, на пальцях.
— Готові? Один, два, три!
— Він мій, — сказав Хаджі, який стояв зліва. Його друзі відійшли назад, допоки він витягав свою зброю.
— Зачекайте! — вигукнув Баррент, — що це ви робите?
— Я тебе застрелю, — відказав чоловік.
— Але чому?
Чоловік посміхнувся.
— Тому що це привілей Хаджі. Кожного Дня прибуття ми маємо право вбити будь-якого новоприбулого пеона, який залишив свою казарму.