Я й не заперечував... нехай собі...
Це не якесь там божевільне алкоголічне кружляння навколо новорічної ялинки, це не криза середнього віку, — то є реальна проблема особистості без самоусвідомлення, без самоконтролю, а з купою комплексів і рефлексій до піднесеного самовідчуття... Руслан, звичайно, може цілком перерости у категорію людей, які мене мало цікавлять і не викликають у мене емоцій...
Так само замало емоцій викликають і ригористи. Такі собі моральні, оздоблені чималими порціями снобізму та передсудів люди, формалісти з заячими (чому саме?) губами й витріщеними очима. Так от вони не викликають у мене емоцій... Як, власне, і філателісти, які також не викликають у мене емоцій. Нумізмати, філуменісти, філофоністи й агресивні ліві. Я ніяк не ставлюсь до боксерів та гітаристів-аматорів, до тих, хто поступається місцем пенсіонерам, мені повністю паралельні всі ліфтери без винятків, — і це не через те, що ліфтами я не користуюсь принципово, це тому, що... я навіть не знаю чому. Просто ліфтери і гардеробники, кондуктори і листоноші, будівники фортець із сірників і продавці мобільних телефонів мені настільки по барабану, що, побачивши у себе у дворі здихаючого ліфтера чи листоношу, я палець об палець не вдарю, щоб зробити бодай щось, аби врятувати його примітивне життя. Мені, припустімо, лікаряпедіатра буде шкода, якщо він потрапить під автомобіль, а боксера чи гітариста-аматора — ні...
Це я до чого? Певна річ, ні до чого. Майже. Потік свідомості, графоманська еякуляція, просто закортіло щось втюхнути про нелюбов до листонош і ліфтерів. Хоча... справа торкалася Антоніо. От нехай його це і торкається. Антоніо — каскадер. Каскадер — це щось середнє між філателістом і боксером. До речі, він і займається боксом, і збирає там щось, здається, акваріумних рибок, і поступається місцем пенсіонерам, і називаю я його не інакше, як жидівська морда або носатий грек. Це через те, що він, маючи досконалі чистокровні слов’янські корені, має, між тим, досить конкретного носа.
Він, певна річ, ображається, обіцяє висмоктати мені очі, перегризти мені хребет, споїти мене своїм гівняним білим нефільтрованим, але, що не кажи, він залишається носатим греком або жидівською мордою... Антоніо формаліст і доктринер. Слухає російський рок разом з гуртом «Сепалче», який деякі «англомани» називають «Сеплтура». Познайомився я з Антоніо на сейшені гурту ЯіДМВ, який російською звучить як ЯіДМГ. Як він виправдався, потрапив туди випадково, тому що вважав, що ЯіДМВ не що інше, як російський культовий рок, під який можна бухати, а не пити мінеральну водичку. Зблизила нас одна річ, яка іноді зближує людей. Я назвав нашу дружбу назвою однієї статті чи пак публікації невизначеного жанру режисера-сценариста Анатолія Семенова «Нас познакомил Довлатов». Дійсно, нас познайомив Сергій Довлатов. Замість того, щоб ковбасити патлами, я тихцем сидів і читав «Компроміс», коли до мене підійшов Антоніо і сказав:
— Довлатов — це добре... — він зам’явся, почав щось шепотіти, потім розправив плечі, виставив мізинця та вказівного пальця, демонструючи «козу».
Далі ми розмовляли про російських письменників другої половини ХХ сторіччя. Що цікаво, Антоніо спілкується майже одними цитатами цих письменників. Якщо трапляється щось дуже вагоме, грандіозне, майже епохальне, він, висовуючи праву руку вперед, долонями догори, тремтячи нею, урочисто з надривом цитує Бродського:
— И хлеб в тарелочке скрипел!
Якщо справа доходила до чогось гріховного або просто мракобісного, він цитував Юрія Мамлєєва:
— Я оттяпал, а Ванютка прижег…
Якщо хтось чогось не знав або хтось щось забув, він промовляв слова з діалогу між Волковим та Бродським:
— Очко? Что такое очко? Я удивляюсь, где вы жили, Соломон!
Якщо вже справа торкалась чогось комічного, курйозного чи гастрономічного, у хід ішла одна з найулюбленіших цитат Антоніо. Цитата Довлатова: