Ні, вона не повірила мені. Та і не дивно. Я ж бо для неї здаюсь щонайменше нудним дядьком із цікавим та нецікавим журналами у торбі, хоча не виключено, що у тій торбі є ще якісь добреники, розважальні ігри, повчальні історії, бездоганні формули людського щастя, кольорові олівці, які їй, певно, і не потрібні, у неї ж акварель. Надто мокра, щоб нею користуватися, та хіба вона розуміє? У мене є цікавий літературний журнал з авангардними, трохи непристойними малюнками та нецікавий майже-російський журнал, де, окрім бездарного тексту, вліплені бездарні світлини та тупезні акварелі й туші травневого бузку й диких коней. Та їй, певно, обидва часописи здаються надто малоцікавими, та хіба вона розуміє?
Другим стусаном у потилицю був її шепіт. Вона підійшла до мене, що сидів на софі, й прошепотіла щось невиразне і, як мені здалося, наболіле.
— Що ти кажеш, Лєра?
Вона повторила, але я знову не розібрав, і, вже користуючись своїм підсвідомим здогадом, догнав, що ж вона від мене хоче.
— Ти хочеш пісять? — запитав я, але запитав надто голосно, так що Лєра не відповіла, а лише відкрила рот, що мало означати «да».
То був не стусан, а пєздюль, причому трубою, або добрячий копняк під зад добряче підкованим мартенсом.
— А сама не зможеш?
— Ні, — тихо проговорила вона, — мені треба світло увімкнути...
— Ага... — з полегшенням зітхнув я, бо ж ніколи не водив дітей, а тим більше дівчат, пісяти, хіба шо у друзки п’яних.
Я увімкнув світло у туалеті, по ніздрях забарабанив приємний ананасовий глейд. Лєра застигла на порозі й благально глянула на мене. Шо?
— Що?
Вона стояла і мовчала. Я не знав, що говорити, що робити, як себе вести у такій ситуації. Боже, заблагав я, чому вона не п’яна?
— Їй три роки, — відповів Господь, — рано ще...
Тут я розумію, що я повний ідіот, що не допатрав такої речі, що сам унітаз удвічі більший, а висотою такий самий, як Лєра.
— Тобі допомогти?
Замість відповіді вона почала швиденько розстібати комбінезон і знімати колготки з трусиками. Ні, тільки не це...
— Потримати?
Вона кивнула. Я схопив обома руками її під руки й підніс над унітазом, наче у картині «Олександр Нєвский» Сергія Ейзенштейна, де один горбоносий тевтонський ординець підіймав перволітків над жертовним вогнищем...
Коли вона пісяла, я дивився їй у її круглі, незбагненного кольору очі, її злякані витріщені очі. Цей погляд, мабуть, запам’ятається мені як ніякий інший, цей погляд буде супроводжувати мене до скону, до зсунення світів або ж до склерозу. Вона і так боялася мене, боялася мого звертання до неї, мого чоловічого бу-бубу, боялася мене, тому що у торбі не виявилось для неї жодного добреника, і ніякої розважальної гри, і ніякої повчальної історії, і, тим паче, не було там бездоганних формул людського щастя... Тільки ті два журнали, ті дві китайські грамоти.
На свої три роки вона вже вміла читати слова. Не по складах, а саме словами вона читала, причому доволі впевнено. І навіть англійською. Бо ж мати її була викладачкою англійської у школі «Ей-Бі-Сі».
Але журнали їй ні до чого, бо там чорно-білі незрозумілі картинки. Звичайно, їх можна розмалювати, але ж вони такі маленькі, навіть нецікаво, тому вона вирячила на мене свої круглі незбагненні очі і... пукнула...
Добре, що у малих дітей все в порядку з соромом, який стосується їхньої фізіології. Лєра пукнула і сказала «ой», щиро посміхнувшись, але її круглі очі так і залишились виряченими. Можливо, то побічний ефект процедури пісяння, оті очі, можливо, у всіх жінок так, бо ж я бачив лише п’яних жінок, а у них із виряченими очима проблем не було, бо я ті очі ледь бачив, бо їх залила блювота й слина, бо вони були п’яні в сраку, таких жінок я не люблю, але тягався, хоча, скоріш, вони зі мною тягалися, та хто нас, п’яних, зрештою, зрозуміє...
Переставши чути дзюрчання, я на мить розгубився. Чи, може, її треба трохи потрясти, аби збити якісь залишки, як то роблять чоловіки, чи, можливо, у жінок так не прийнято.
— Усе? — запитав я.
Вона знову кивнула, і я зняв її з унітазу, після чого відвернувся, чекаючи, поки Лєра заправиться. Благо, вона це робила сама, до того ж дуже вправно.
Після нашої гуртової кооперації Лєра якось посвітлішала, і я зрозумів, що покорив її серце. Далі ми грали у дарц, я показував їй, як правильно треба наносити акварель, щоб вона не змішувалась, читав їй примітивні вірші з нецікавого журналу. Ті вірші, як я зрозумів, вона цілком розуміла, тому що на деяких моментах зупиняла мене і коментувала почуте. Ще ми слухали по радіо Земфіру і складали пазли, пили чай з несмачним печивом, але їй то було пофіг, що печиво несмачне, бо ж їй головне сам факт печива. А потім я побачив шахову дошку.