Та і вона мені, але я знав, що вона, ця курва, піде на що завгодно заради мене, але не залишить своєї професії, та і я тоді кохав свою Настю, чи як її там, теж шлюха, мабуть, курва, проститутка...
Ну вибачте, вирвалось: воно ж, знаєте, коли тебе кидає дєвчьонка, то як її тільки не назвеш, аби не видати того, що саме вона тебе кинула... Тому що, зазвичай, коли у неінтелігентних хлопців запитують, чого ти нє са сваєй малой, то вони відповідають, що та пашла она, блядь, прастітутка... Хоча істинна причина — у його гнійному штиряві з рота...
Йому, цьому неінтелігентному, просто ліньки зайвий раз почистити зуби, помити ноги, волосся, підстригти нігті на пальцях, тому що цей, саме цей спілкується з тим прошарком пацанов, які вважатимуть його педерастом, якщо той прийде надто охайний... Це переважно у райцентрах і невеличких містах, а от у великих містах, у Полтаві, наприклад, або у Вінниці це є поганим тоном, якщо пацан за сабой нє слєдіт, дуже поганим... Я шо, тєло, скаже нормальний пацан, ілі підарбаба, шоб хадіть грязним...
І дійсно, він не тєло — він нормальний, звичайно, трохи невпевнений у собі, але, зрештою, цілком ідеальний пацан. Наодинці з ніфаром, тобто не пацаном, а так, «хіпаблудом», тєлом, він, справжній пацан, починає розмови типу я тебе розумію, це твій стиль, ти сам його собі вибрав, але ж зрозумій, у нас суспільство таке, яке не розуміє, та й мої пацани теж не зрозуміють. І його пацани, звичайно, не зрозуміють, і сам пацан не зрозуміє, точніше зрозуміє, але ж він пацан — він просто не може переступити себе, свої ідеали, хоча які, в сраку, ідеали. Звичайно, дуже хочеться відчути себе ніфаром, хочеться, щоб патли звисали, а дивна одежа привертала увагу оточуючих, хочеться слухати якусь не зовсім форматну музику... Звичайно, є пацани, які слухають реп, але то нормальні пацани, і вони відверто не розуміють ніфарів, але того не проявляють... І я розумію, щоб стати пацаном, недостатньо мати відповідний зовнішній вигляд і хамський вираз обличчя — треба бути щонайменше ідіотом... необхідно мати властивості шакала або гієни, причому, бажано, огненної...
Трохи відволікся... І зовсім забув про Фєдю...
Мій прадід підростав собі, підростав, кудись там поступив, оженився на бабі Шурі, народився мій дід. Дід народився у тридцять сьомому... Ні, напишу ліпше цифрами, тому що літерами це не так жахливо виглядає... Народився мій дід у 37-му році. Правда, це число, я маю на увазі «37», просто змушує бігати тілом мурашок, «37» — лякає... І чомусь «38» не так лякає, хоча у тридцять восьмому репресій було не менше, а можливо, і більше... А от «32» і «33» поодинці якось не сприймаються. Обов’язково має бути «32—33». Можливо, тому, що саме у ці роки був голодомор, чи пак якесь там відродження, яке розстріляли. Хоча Павло Григорович помер, здається, у 67-му, на тридцять років переживши своїх чисельних колег. А не краще у двадцять, тридцять літ згоріти, ніж до півсотні потихеньку тліть? Нє, певно, усі пісковчани (село Піски) хитрі й грамотні, однак історії вистачило б і тих небагатьох модерністських Тичининих творів, а хто зараз читає його оди великому Кобі? Та ніхто... Хіба сам Тичина і читає... І я оце подумав тоді, гортаючи одну антологію, присвячену «розстріляним», чому Павло Григорович прожив сімдесят шість років? От чому стільки не прожив, припустімо, Маяковський, Гумільов, Цвєтаєва, Хармс чи там Стус-муза... Хоча той прожив теж дай боже... Ну хто там ще? Єсенін? Та ні, туди йому дорога, Мандельштам... Блок. Лермонтов... О, Лермонтова мені справді шкода... Ото був пацан... А ще Грибоєдов... Горє от ума, Чацкій мотильок... ото був час...