Вона їла саме лише вівсяне печиво й іноді іржала:
— Ги-ги, — іржала вона, — ги-ги...
Усі раділи, дарили їй букети й канфети, і вона раділа подарованим їй букетам і канфетам і від того ще голосніше іржала.
Одного разу померла її дворічна дитина, і вона прикувала себе до неї, мертвої, й кричала, що відпустить дитину у землю тільки разом із собою... Її завжди обдовбаний чоловік розірвав ті наручники, які з’єднували мертву дитину з її живою матір’ю. Потім він натовк їй пику. На похоронах вона розповідала, прикриваючи пику вуаллю, що упала обличчям на асфальт, коли убивалась за дитиною...
Потім вона завалила державні іспити, дипломну, усі курсові, усі диктанти та самостійні роботи, усі лабораторні й усі кваліфікаційні роботи, усі домашні завдання та практичні... Вона завалила навіть фізру... І все через її обдовбаного чоловіка, її безпросвітно божевільну матір, через приреченого наркомана брата, якому ледь виповнилось тринадцять. І їй запропонували заплатити комусьтам три штуки баксів, і тоді у неї буде диплом, бо ж вона на п’ятому, вибачте, курсі, все було нормально, аж тут — на тобі... І немає у неї тих баксів — не тому, що ця сума вже надто велика, а тому, що у неї немає навіть трьохсот гривень, щоб купити собі найдешевшу дублянку у Хмельницькому... І всесвіт не здається їй більше неосяжним і суперматеріальним... Тому що їй тепер взагалі немає діла до всесвіту, тому що вона хоче їсти, інколи вона просто включає відік, вставляє касету. Документальний фільм про голодомор, і втикає той фільм, і вона відчуває себе однією з них, однією з тих голодних та змучених... За це її чоловік гамселив ще більше. Чесно кажучи, я б і сам її гамселив за таке, але митці... хто зрозуміє їхні тонкі душі? Сам Бог, певно, і зрозуміє, і то... Хоча, тут я вже осікаюсь, тому що як оповідач маю дотримуватись не тільки хронології, але і чистоти й компетентності у поглядах та давати право вибору на ту чи іншу думку тим, хто слухає або читає цю невибагливу поему про життя...
Так от, що я хотів сказати, ніяка вона не тонка душа, а вже просто тьотка, якій байдуже, що її пиздить, причому і по нирках теж, чоловік, їй байдуже, що могила її дитини поросла кульбабками та лопушинами, що її мати і брат якщо ще не з’їли один одного, то близькі до того, і що її чоловік так обдовбався, що загубив себе, і його загубили усі, кому не лінь, так його вже ніхто не бачив три доби. Та їй, за великим рахунком, пофіг, тому що коли його немає, то він її не лупцює, а заразîм і не лупцює її божевільну, завше обслинену матусю... І брата не лупцює, хоча... брат от через рік збере шайку своїх друзівгопників, і вони вламають сестриному чоловіку, причому до всирачки, до смерті, до зсунення століть...
І все це мало продовжуватись приблизно рік, два, десять... Якби не з’явився я.
Ще б пак, вона у мене одразу втюрилась, вона зрозуміла, хто є її рятівником із життєвих, сповнених нікчемності колізій, хто їй підставить обшарпане липневим сонцем плече, хто зловить її під час падіння у Великий Каньйон, хто такий Кларк Кент.
Ну звичайно я.
Так, справді, я був таким собі журналістом, таким собі невдахою з латками на ліктях і заштопаними шкарпетками, зате у мене було велике серце, невеличкий дореволюційний (я маю на увазі, до усіх можливих революцій) фіат, на якому ще можна возити навіть пасажирів, у мене була однокімнатна квартира та спокійна мати, у мене був тато, який працював на СТО начальником, ще були обидві бабусі і один дід, у мене були друзі, з якими я бухаю, та не надто пафосна робота у місцевій газеті.
Та річ, власне, не у цьому, і навіть не у Чорному Марсіанському Нінзя... А у тому, що я і вона знайшли одне одного. Вона приходила до моєї однокімнатної квартири, заварювала мені чай, робила бутерброди, пестила мене, і тоді вона розквітала, робилась більш лагідною, дитячою, закоханою, тендітною, ніжною, надто жіночною... І мені це подобалось, тому що тут її ніхто не б’є, ніхто не змушує прибирати у хаті, виносити сміття, прати постільну білизну, мити підлогу, при тому ще й заробляти якісь гроші, щоб купити хавки, і залишок часу стояти біля плити, граючи роль феї-вигадниці, яка з нічого робить ще більш-менш нормальне їдло, причому, вибачте, на хєра? Для кого робить? Для тих, хто її пиздить, для тих, хто її народив, а потім зрікся, мовляв, я сашласума, і не чіпайте мене, для тих, хто живе на вулиці, а вдома лише їсть, іноді приводячи когось зі своїх друзів, аби ті також поїли? Вони, певно, там, на вулиці, кидають жереб, хто сьогодні піде з її братом їсти. І той, кому несказанно повезло, мабуть стрибає, радіє, що він таки поїсть, а всі інші і далі будуть ширятися 646-м розчинником або нюхати «момент», вишукуючи у цьому занятті розмаїтого ладу глюків...