Ми аплодували, кричали, міняли позиції, переминалися з ноги на ногу, безперервно палили. Я пригощав усіх модними цигарками й радів тому, що маю змогу радіти й пригощати. Близько десятої вечора, коли концерт дійшов свого апогею, до нашої цілком українізованої, національно свідомої компанії підвалили два п’яних чуваки, яким ми щиро, на скільки може дозволити наша українізованість і національна свідомість, зраділи.
— О! — кричали ми. — Приєднуйтесь, у нас тут цей, як його, перформанс, у нас тут хороше, щоправда, на вулиці, але через скло, хоч і подвійне, теж непогано чутно.
— Да! — сказали ті два п’яних хлопці приємної подоби і заговорили про українську літературу.
Один із них мав широкі штані, багато лаявся матом і зовсім не був схожий на такого класного, національно свідомого та українізованого, як ми. Але, зрештою, яка різниця, коли там, за подвійним склом, у клубах диму й пивних випаровуваннях, лабають чи не найбільші національно свідомі музиканти.
Я попросив хлопця, який багато лаявся лаятися менше, адже серед нас дівчата.
— Як тебе звати? — запитав я його.
— Андрій, — каже мені Андрій.
— А я — Данило. У мене до тебе прохання...
— Зрозумів, — відповів Андрій, — припиняю...
— Правильно, — кажу, — серед нас дівчата, а ми, як-ніяк, українці. Шануймося.
У той момент я подумав, а чи досить національно свідомо я виглядаю.
Мабуть, що досить, тому що Андрій припинив лаятись і перестав розносити Забужко. Очевидно, він там найрозумніший, у їхній компанії...
У того іншого, який розмовляв чистою, свідомою українською, були дивні літературні замашки і спирт. Спирт ми одразу розбавили у цілодобовій аптеці через дорогу й почали пити. Пили найбільш свідомі українці. Ми пили той спирт, а він усе не закінчувався.
— Як тебе звати? — питаюсь я у того начебто свідомого, у котрого виявився нескінченний запас спирту.
— Артем, — говорить він до мене.
— Дуже приємно, Артеме. Я — Данило.
Ми бухали ще з півгодини, я розповідав Артему і Андрію про своє нещастя, про ту, припустімо, Свєтку, про її чоловіка, про себе, про те, що журналіст із мене галімий і що зачіска у мене, як в Іво Бобула.
— Тільки, — каже мені Андрій, — у Бобула плішини немає.
Я з ним погодився і почав горланити, почав чіплятися до національно свідомих братів та сестер, стукав у подвійне скло, вимагав музикантів вийти на вулицю і лабати для нас, найбільш свідомих.
Я був п’яним. Я вже сам лаявся, Андрій мене підтримував, а хтось із дівчат плював на плішину. Хтось заливав у кишені батькового пальта сірого кольору звідкись узяте пиво, потім я геть роздягнувся, палив «приму класичну», намагався продати фіат за сорок злотих якомусь свідомому поляку. Той вилаявся і назвав мене дзєрьмом.
Музики з «Дохлого Когута» грали вже не так жваво. Я намагався їх підбадьорити, кричав і лаявся, лаявся і кричав, якогось дідька вигукував «Віва Путін!», а вслід ненавмисне, принаймні мені так здалося, я зволів відпиздити Артема й Андрія за їхню недостатню національну свідомість, і, як тільки я замахнувся на Артема, пролунав березневий грім, розступилися сніги, і я перестав бачити на ліве око, за чим відчув різкий біль. Правим оком зумів розгледіти, як у Чайки лопнула струна, а потім відчув болючий удар по правому оку, потім по нирках, потім у ніс. Мене б’ють, подумав я у ту хвилину.
— Хлопці! — кричав я. — Не бийте!
І тоді я зрозумів, що мене б’ють уже не Артем з Андрієм, а якісь свідомі поляки. Я непевно чую польську мову, тупотіння навколо мене, стогін, крізь подвійне скло до мене долинають думки Чайки, який криє матом усіх національно свідомих разом зі мною, криє матом свою дешеву гітару, усіх, хто зібрався послухати «когутів», він криє своє похмілля, свою роботу телеведучим. Усе одно, думає він, в Іллі Ноябрьова рейтинг вище за мій, та і в Іллі Виноградова вище, та і у Рєзніка вище... І він, думаю я, мабуть, думає змінити своє ім’я. Ілля Чайка, думає він, мабуть же набагато краще.
А поки Чайка натягував струну, поки він отак-от собі думав, мене тим часом жорстоко, наскільки можуть собі дозволити національно свідомі й заполячені поляки, дубасили.
— Хлопці! — горлав я. — Допоможіть! Що ж ви, хлопці! Ми ж свідомі! — кричав я. — Шануймося! Допоможіть!
Але нікого не було, свідомі вирішили не встрявати, а перечекати по тилах. Бачити я не міг. Чути теж. Усі органи перцепції, окрім шостого чуття, були або ж відбиті, або ж просто від жахливого болю атрофовані. Я знав лише одне: я лежу і кричу, але себе не чую, і взагалі, можливо, я ледь губами ворушу...