«Блядь, шо за страна, де моє пиво», — почув я думки Чайки.
Не хочу нікого вчити, тим більше комусь давати поради. Навіть незважаючи на те, що я цілком позитивно ставлюсь до такої речі, як поради, їм, порадам, зараз не місце. Да, у нас демократія, ми всі одне одному радимо, ми усі одне одному поступаємось місцем під сонцем, але лише за для того, щоб знайти кращої місцини для себе, хоч і під тим самим сонцем. Але зараз не місце поступатися місцем...
Історія Данила, за великим рахунком, нічого не показала. Годі і шукати якогось сенсу або ж моралі, але все-таки дечого хочу вас попрохати — не зв’язуйтесь із національно свідомими поляками. Це не порада, не повчання, це — прохання. Ми ж бо українці, то ж шануймося!
Після інциденту з Данилом ми з Андрієм поїхали додому в маршрутці, де кермував надто віруючий водій. То був класний водій. Він завжди купував кілограм льодяників, а потім роздавав їх замість квитків. Коли льодяники закінчувались, він купував ще. Той водій погано дочував, і тому його ненавиділи пасажири, а психопати навіть обіцяли жорстоко розправитися, та, менше з тим, діти його обожнювали. У водія постійно поруч лежала Біблія, сам водій носив білу сорочку з короткими рукавами, поверх неї — чорну камізельку й метелика. Він був вишуканий та ошуканий сотнями світів, сотнями думок, тисячами мовчазних поглядів, тисячами брудних пальців, які пхали йому свої брудні гривні.
— Вазьмітє, — казали вони, — за праєзд.
Так і казали, тому що який київський пасажир може бути вихований, який київський пасажир має властивості добропорядного громадянина, хто зі столичних пасажирів буває вдоволений водіями столичних маршруток. Та майже ніхто. Тому він, той чемний і віруючий водій, терпів усі образи, які на нього сипались, а на нього сипалось образ більше за всіх, тому що він був ввічливим і віруючим. Він був руйнівником усіх стереотипів, які стосуються водіїв маршруток. Він був у чорній камізельці й метелику, він роздавав льодяники, він був чемний і співчутливий, він зупиняв свій автобус скрізь, де б його не попрохали, але лише тоді, коли дочував про прохання зупинити, адже він погано дочував, і власне за це його особливо і не полюбляли, а психопати, як було сказано вище, погрожували кривавою розправою. І ми їхали з моїм другом Андрієм і розмовляли про хіп-хоп, джаз, літературу. Ми розмовляли навіть про релігію — я відчував, як чемний водій вкидає своє вухо до нашої розмови, але ж він погано дочуває, тому, мабуть, йому було погано чутно те, про що ми розмовляли. І я тоді думав собі після того спирту, який ми бухали під кав’ярнею разом із Данилом, як же добре, що все у світі проходить і не повертається, якщо, звичайно, не брати до уваги замкнену спіраль.
— Яку спіраль? — питав у мене Андрій.
— Ні, — відповідав я, — то все фігня.
Усе мине, думав я. Як там було у Соломона на печатці? Усе минає.
Нічого страшного, все мине. Мене. І тоді ж мене образив мій друг. Одного разу. Смертельно. Причому сам не усвідомлював, що казав.
— У тебе немає культури, — сказав він, — немає.
Він слухав реп.
— Немає культури, — сказав він ще раз, і я ображений пішов слухати грьобане техно.
— Я письменник, — казав я.
— Ти гівно, — казав мені мій друг. — Тупак форева!
Пішов він, подумав я.
— Пішов ти, — сказав мені мій друг. Просто сказав.
З ніхуя.
— Ніхуя, — сказав я, і пішов ображатися на нього. Мабуть, я буду ображатися на нього до кінця своїх днів.
Він виміняв мене на свій грьобаний, майже такий грьобаний, як і техно, хіп-хоп. Я хотів плакати, він мене ненавидів.
— За що? — спитав я його.
— За хіп-хоп.
За грьобаний хіп-хоп, подумав я. Я веду до того, брате, що талант не спіздити і не придбати.
Це вже, здається, я розказував, утім, це не має різниці, тому що ми з ним повні антиподи, тобто не повні, а такі собі, нормальні. Андрій, правда, трошки худорлявий і низенький, але ж не це головне... Тоді ж його, музиканта, грьобаного репера, накрила друга хвиля популярності. Це коли всі міста підкорені, але підкорені у кожному місті лише певні кола, це коли тебе інколи крутять по радіо, а на телебачення ще не запрошують. Я ж — писав, але я тільки те і чув, що його музика — то святе, то є життя, моя ж література — іграшки...
У той вечір я пішов додому. Десь опівночі я відкрив двері. Мене зупинив мій сусіда, сказав, що я непогано виглядаю і чи не хочу я зайти.
— Ні, — відповів я, — пізніше.
— Куди ж пізніше? — питає він.
— Завтра, післязавтра, але не зараз.