А зараз... півбашки відірвало, а воно ще живе, тріпоче ніздрями, під кисневими масками... хворі на рак — на хімії, божевільних у дурках взагалі м’ясом годують... Так можна, якщо особливо не вимахуватись перед місцевими хлопцями на ринку, і до сотні дотягти, а там за якихось років двадцять винайдуть відтворювач нервових клітин, і все — пиши пропало... Да, були люди у наш час, не те що сучасне плем’я. Богатирі — не ви!
Так до чого ж я це все веду? А, до глави третьої...
Фєдя підріс. Наплодив діточок, закінчив якийсь заклад, політекономіка та історія радянської держави — на «відмінно», можливо, і здавав своїх колег... а чого ж, складний був час, усі один одного здавали, не виключено, що і мій прадід...
Аж тут у голову вдарив 41-й.
А він на той час був воєнним... Ну, Фєдя шокований. «Як! — кричав він. — Германія напала!» То для нього дійсно було сенсацією, адже він чудово знав про таємний пакт підписаний самим «камєнная жопа» — Молотовим.
І вирушив мій дід збивати самольоти фашистської Німеччини. Назбивався аж до полковника... Купа медалей, орденів, на які всі інші покоління після Фєді нетверезо зазіхали, зазіхають і будуть зазіхати, якщо я, звичайно, їх не привласню, бо ж я теж зазіхаю... А чом би мені не зазіхати, адже я теж маю відношення до невдячного покоління, яке, зрештою, існувало завжди. Завжди існували такі покоління невдячних. Це ті, хто є просто онуками. От моя бабця, наприклад, теж була невдячною, тому що її батьки вйобували на радість великому Сталіну, а моя бабця, курва отака, не цінувала партійні ідеї та діло Вождя... вона ішачила вже на себе, щоб хоч якось прокормитись... та то все таке... А я вже є ніким іншим, як адептом того славнозвісного покоління вісімдесятих, коли мої батьки — хто під «ДДТ», а хто під «Ласкового мая» — відривались на примітивних танцпідлогах заводських клубів... Ну, ви розумієте, про що я...
Очевидно, що моє покоління драм’н’басу та повального хіп-хопу просто розчинилось у своїй невдячності, і тепер просто чхати хоче на рок-традиції батьків... Ми їмо екстазі кілограмами, ми п’ємо пиво галонами, ми знищуємо кращі культурні витвори минулого, ми є покоління тотальної глобалізації та кока-коли, ми ненавидимо Біла Гейтса за те, що не вміємо користуватися Лінуксом, і за те, що у «ворді» є прізвище Гейтс, а немає операційної системи Лінукс... От чому я пишу Лінукс, а вона, клята кремнієва бляшанка, підкреслює його червоним... Треба подражнити цей факін Майкрософт. Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс!
Можливо, він відреагує на такий звичний вуху Лінух?
Лінух! Лінух! Лінух! Лінух!
Нє, ні фіга. Треба натиснути правою кнопкою на слово «Лінукс» і вибрати «добавіть в словарь». Ось, тепер все набагато краще... Моє покоління вміє виходити з таких складних ситуацій, як ось ця. Я показав наглядний приклад... Але моє покоління здебільшого тупе, наче сибірський валянок, воно нехтує читанням і саморозвитком, експлуатуючи машину замість свого мозку, що призводить до повного атрофування останнього... Моє покоління змінить покоління, що доживає, тих, хто був обікрадений і побитий, а той, хто подавав, — ось вони виживуть у цьому світі, бо не збідніє рука, що подає... Усім іншим я передрікаю в кращому випадку жертовне вогнище, а у гіршому — довічні муки у пеклі. І так буде...
Та то все не варте навіть згадування...
Отже, Фєдя вже ветеран війни, що вдало пройшовши смугу з перешкодами (32—33, 37, 41—45), орієнтується на розвитку своїх дітей... Та що діти! Невдячне покоління... Я б оте повоєнне покоління назвав поколінням ящірки (не поклонінням)...
Мій дід у гаях і посадках шукає гранати й снаряди, викопує танки та гармати, його однолітки постійно підриваються на мінах, а їхніх батьків усякчас забирають до відділків МДБ (ГПУ, НКВС, КДБ) за підозрою у зраді... Те саме МДБ безжалісно нищить УПА, яке, у свою чергу, ще жорстокіше нищить більшовиків... А дарма, адже знали ж наперед, що загинуть, програють і накладуть на себе тавро зрадників...
У кінці сорокових, коли набула розвитку справа лікарів, мого прадіда Фєдю запідозрили у причетності до сіоністського угрупування «Разом», яке на той час діяло у теперішній Черкаський області (Черкаська область була створена у 54-му році за наказом Микити Сергійовича Хрущова). І незважаючи на те, що прадід був майже героєм Союзу, усе ж його взяли і протримали два місяці у слідчому ізоляторі. Його дружина, баба Шура, теж, до речі, ветеран, дізналася, де збираються підпільні сіоністи, приперлась туди і вчинила скандал, мовляв, із-за вас, паскуди жидівські, тримають мого чоловіка... Євреї здивувались, як це МДБешники не знайшли, де вони збираються, а вона, звичайна Шурка, знайшла... Потім уже, через місяць, «Разом» накрили, усіх членів відправили далеко-далеко стругати струганіну, а Фєдю відпустили, після чого той із шаленої радості напився і побив якогось чиновника з того самого МДБ. Тоді його протримали ще чотири місяці, але слідчий виявився колишнім військовим, якому баба Шура перев’язувала рани (підозрюю, що не тільки перев’язувала і не тільки рани). Як завести діло, так і закрити його — було справою не з найтяжчих, тому мого діда чомусь «убили під час утечі», а його прізвище якимись силами змінилося з Чередніцу на Чередник. У 53-му (а «53» виглядає числом порятунку, ге?) стало трохи легше, точніше не в 53-му, а у 56-му, та то не так вже і важливо, тому що вже не було «крємльовского горца», та от тільки Осипу Емільйовичу від цього не легше. Віднайшовши спочин у Владивостоці, він назавжди закрив свій тонкогубий писок... Один мій знайомий кожен рік на Різдво присилає мені листівки з пам’ятником Мандельштаму. Цей знайомий живе у Владивостоці: колись разом ми ходили до «Пласту», відвідували церкву, що для нас було найстрашнішим випробуванням. Навіть та осоружна пластунська ідеологія, ті тупезні однострої були більш-менш стерпними, але коли справа доходила до таборів, то тут у нас починалося свято...