Я не знаю як, але з Жанною познайомилась моя турботлива мама.
Одного разу Гєна вигнав цю Жанну. Вона його допекла своєю дурістю, він узяв її і вигнав. Узяв її шмотки, викинув із четвертого поверху, подзвонив усім своїм знайомим і сказав, що він її вигнав. Усі знайомі сказали, що Гєна вчинив з нею ще по-людськи.
Як було зазначено вище, я не знаю, як із Жанною познайомилась моя турботлива мама. Жанна притягла свої шмотки до нас у квартиру. Твою, думаю, мать.
— Мама, — кажу, — якого милого?!?!
— Я ж не можу відмовити людині.
— Мама, — кажу, — вона не людина. Вона — кінчена.
— Так не можна, — сказала моя турботлива мама, і я замовк.
Вона прожила у нас лише два тижні, і все. Тоді вона ще не була такою нахабною. Так, вона була ідіоткою, але не нахабою.
Вона знайшла собі якусь кімнатку, де була забита фанерою половина вікна (там була наскрізна дірка на вулицю), де були обідрані шпалери і годинник на стінці принципово йшов у інший напрям, де, підозрюю, жили такі ж пацюки, як і її сутність. Пацюкова сутність.
Про неї ніхто не чув. Гєна навіть почав хвилюватися. Як же вона там, думав Гєна, вона, як-ніяк, моя сестра, я маю про неї піклуватися, це мій братерський обов’язок. Дурак, казали йому усі його знайомі, коли він спілкувався з ними по телефону, твій борг забити на неї, забути її, не згадувати і відцуратися. Викинь її з серця, Гєна, казали усі його знайомі. Так і казали. А він — ні. Він просто не міг. Гірше буде, казали знайомі. Навіть я казав. Ні, пацан просто собі страждав...
Через три роки вона з’явилася. Жанна зробила пластичну операцію, кошти на яку їй виділила якась-там релігійна громада принижених та ображених. Зі свого більш-менш пристойного носика вона зробила щурячий шнобель, змістивши перетинку між ніздрями далі у ніс, а кінчик того самого носа насунула на губи. Очі ж свої вона трохи звузила, а вуха настовбурчила. Це була ескапада у бік суспільства та макрокосму вцілому. Це було зумовлено, в першу чергу, тим, що її не хотів жоден чоловік, вона викликала роздратування в усіх. І ходили чутки, що хірург, який її оперував, збажав ненароком її зарізати, але одна з медсестер заявила, що вона буде свідчити проти нього. Тепер, після операції, її виправдано не хочуть чоловіки, а жаль її до себе самої зріс до такої міри, що навіть зневага і ненависть до світу і людей — це лише невеличка часточка того, як зазвичай реагують ображені у дитинстві психопати.
Вона вступила у ту саму секту, де приймали лише людей з фізичними й розумовими вадами. Жанну не хотіли приймати, тому що її елементарно ніхто б не зміг терпіти. Але наполегливість і відмежування від усіх людських утіх усе ж таки змусили головного їхнього пастора прийняти її до свого товариства. Він, до речі, був першим її мужчиною.
Потім у них відбулась дуже відверта розмова.
— Зрозумій, — сказав їй отой пастор, — ти не Жанна. Коли ти була симпатичною дівчиною, то мала цілковите право називатися Жанною...
Потім його проклинило, і він заспівав: «Стюардеса па імєні Жанна...»
Потім його виклинило, і він продовжив:
— Зрозумій, ти не маєш ніякого морального права називатися Жанною. Тебе ж люди не зрозуміють. Я доступно висловлююсь?
— Да, — сказала Жанна, від чого пастора аж затіпало.
— Ти маєш змінити ім’я. От, наприклад... — пастор поворушив якимись горіховими дощечками по гранітних плитах і продовжив. — Ось моя ця штукенція промовляє Божим голосом, і я чую, що ім’я твоє — Фродо, тьху, Феодора!
— Я не хочу бути Феодорою! — занервувала Жанна.
— Прийдеться, — підсумував усе пастор.
Після усіх цих подій Жанна пішла і змінила паспорт.
Замість Жанни стала Феодорою.
У секті в неї з’явився навіть друг. Щоправда, глухий.
Так проминуло три роки. Вона жила у своїй конурі, працювала продавцем-консультантом у фірмі «Емвей» і була спроможна лише виплачувати за помешкання. Їжу крала у глухого друга. Переважно буряк та моркву. Тому через три роки її було важко впізнати. Жанна настільки схудла, що була схожа на Сплінтера, учителя черепашокнінзя, причому схожість була до такої міри вражаючою, що її, я маю на увазі Жанну, одразу полюбили діти.