Вона ходила районом свого міста, а знайомі її не впізнавали. Лише діти верещали від задоволення, що живий Сплінтер ходить у них під вікнами.
І от за два місяці до оспіваних подій, пов’язаних із Данилом, я приходжу додому, а вдома наставлено повно сумок, а навпроти мене стоїть вона, Жанна, чи пак Феодора. Стоїть і шкіриться, як, бува, шкіряться кімнатні пацюки, коли хочуть їсти.
З того часу вона живе у нас. З нею я принципово не розмовляю. Ну, не те що зовсім не розмовляю, а так, відповідаю тільки «так» чи «ні», киваю головою, неприязно посміхаюсь. Просто з нею неможливо розмовляти. Розумієте? Ви взагалі хоч щось розумієте? З нею неможливо розмовляти. Іноді вона підмазується, прагнучи знайти якусь прихильність у моїй особі, дає мені цукерки або пропонує скуштувати своє грьобане фондю.
— Скуштуй, — каже вона, — моє грьобане фондю.
— Нє, — кажу я.
І все, більше нічого не можу сказати. Потім прямую до свого «кабінету» і вже там договорюю:
— У мене потім від твого грьобаного фондю голова болить.
Іноді вона намагається показати себе обізнаною в молодіжній музиці. У мене, каже вона, є балади Джорджа Майкла. Дати тобі? Послухаєш? Я не люблю Джорджа Майкла, тим більше у мене є вся його музика. І навіть балади є, не заспокоюється Феодора. Да, відказую знервовано. Тоді у мене є класний лаунж, посміхається вона, дати? У мене, кажу, стиснувши зуби, десять гігабайт лаунжу.
— Пінк Флойд? — питає вона.
— Є.
— Моцарт?
— Є.
— Депеш Мод?
— Є.
— Ен’сінк?
— Я ненавиджу Ен’сінк.
— Але ж Тімберлейк такий класний, — вона вочевидь ввійшла в азарт.
— Від’єбись!
І Феодора ображено йде далі шарудіти своїми пакетиками. Взагалі, все її життя коштує стільки, скільки коштує трикопієчний целофановий пакетик.
А інколи Феодора мені сниться. Постає у моїй сомнамбулічній уяві велетенським кровожерливим пацюком, який намагається мене проковтнути, але йому заважають зуби, і тому він спочатку має мене прожувати або понадкусювати.
Феодора розвинула у мене параною. Мені всякчас здається, що вона, я маю на увазі Феодора, а не параноя, стежить за мною, ненавидить мене і крадькома пере мою білизну. Я розумію, що це всього-на-всього параноя, — я намагаюся її контролювати, присікати на її зародкових стадіях, але також розумію, що позбутися її буде вкрай складно...
І ось вона живе у мене, я живу у своєї турботливої мами, а моя турботлива мама терпить усіх нас. Звичайно, я міг просто гайнути кудись у Європу, подалі від усіх, а тим більше від Феодори, міг гайнути, наприклад, до Польщі або Словаччини, але були у мене проблеми з військкоматом, чиї повістки, повістки до суду, чеки на сплату штрафів та іншу мішуру, яку приносила нам півметрова істерична двірничка, я безжально спалював на жертовному вогнищі свого «крикету». А без довідки з військкомату мені ніхто не давав закордонного паспорту, а без паспорту я не мав змоги кудись виїхати, тому що з цими новими системами, електронно-обчислювальними машинами, Інтернетом, силіконовими долинами і п’яними прикордонниками виїзд за кордон був для мене обмежений. Я лише одного разу намагався перетнути кордон із циганами, у яких був повний автобус в’єтнамських телевізорів без кінескопів і кінчена білоруська проститутка, у якої не було, здається, переднього зуба, але прикордонники мене спіймали й відправили назад, до неньки, а потім цигани запропонували оженитися на цій білоруській проститутці, але ж вона була проституткою, як я міг на ній ожениться? Чи, може, то не я намагався перетнути кордон? Це, зрештою, не так уже і важливо. Важливо було те, що повна відсутність грошей, молодість, постійне бажання алкоголю, їжі й сексу слугувало для мене неабияким гартом.
Я сидів у цій країні, не бачив світу — здавалося, що все так і залишиться до скону віків, що Європа без мене впаде, просто розвалиться, я намагався був дати хабара одній посадовій особі зі свого інституту, ну, щоб ті конторські щури з деканату виписали мені довідку, що навчаюсь я в них на стаціонарі, але особа мене послала на хуй. Я наполовину сидів у своєї турботливої мами на шиї і намагався з неї чим швидше злізти. Іноді запивав, мандрував, на скільки ставало грошей, Україною, поки не знайшов підходящу роботу сторожем на одному зі столичних складів. От, подумав я тоді, був би я краще Чайкою і рвав би собі струни, працював би телеведучим і обманював би народ. Та кому, зрештою, були цікаві мої думки?