Я мав тоді прекрасне волосся. Воно закривало мені шию, ледь торкаючись плечей, ні, плечей воно не торкалось, а просто — закривало шию. І мене все це відверто задовбало — я взяв і побрився наголо.
— Твою мать, — сказав я, прокинувшись ранком. — Зовсім забув.
Я зробив це на зло всім, хай знають, суки, хай знають... І вона від мене відцуралась. Вона казала, я їду до Нідерландів, а потім до Італії, я буду ходити Європою, а ти не будеш. Мені, кажу, все одно. Вона вивчала мистецтво, і я, мабуть, був одним із її піддослідних. Вплив наркотичних речовин на творчій потенціал, взагалі знущання над тендітним юнаком, над його душею, загалом уся ця порнуха, яка викликає маніакальний інтерес у всяких там психологів, а інколи навіть у психіатрів. Мені, зрештою, було повністю по барабану. Вона рік не дзвонила, ігнорувала мої дзвінкі, а потім весною взяла і подзвонила. Я хочу тебе бачити, ти ж не проти? Ні, кажу, не проти. І ціле літо вона псувала мені нерви, а я псував їй. Одного разу навіть залишився у неї вдома ночувати. Чоловік був десь у відрядженні.
Чоловіка звали Віталіком. Так, я був у неї в квартирі, безпардонно смердів шкарпетками і їв її смачну їжу, пив пиво чоловіка і лазив у його комп’ютері. Потім я попрохав у неї знайти мені на дівіді «Бригаду», вона знайшла, і я всю ніч і ранок дивився «Бригаду», і мені більш за все сподобався той момент, коли Пчьола палив через водолазну трубку. Він палив, а потім їх усіх розстріляли, Сашу Бєлава поранили, потім папа Космоса їх усіх відмазав. Класна була серія.
А на ранок я поїхав бухати зі своєю панкушкою. Вона була кінчена, і від неї смерділо горілкою. Я згадував, як класно було під увімкнений кондиціонер дивитись на дівіді «Бригаду», а тепер у мене алкогольне отруєння й інша біда. Мені було шкода її, ту жінку, яка мала вже тридцять один рік, у неї було дохуя грошей, але я не хотів так жити, як живе вона, вона жила надто мляво, безтурботно, хоч і мала якісь там вищі освіти і займалась мистецтвом. А мені кортіло пригод й алкоголю, мої губи зволожувались під час диких урбаністичних прогулянок, під час вдихання вихлопних газів вантажівок. Проходячи повз будмайданчики, я з завмиранням серця прислуховувався до відбійних молотків і гуркоту падаючої цегли, мене принаджували до себе хвилі міських звалищ і контрасти столиці.
Я тільки-но переїхав у Київ, а вона у ньому жила вже тридцять років, мені не давали спокою нічні прогулянки потягів, які вистукували в кілометрі від нашого будинку, а їй бракувало повітря, я радів, що не видно неба, а їй зорі здавались надто тьмяними, я кінчав від одного погляду на київські новобудови, а вона сварила градоначальство за псування старих районів міста, ми в принципі не розуміли один одного, ми в принципі були різними людьми, нас об’єднувало лише те, що ми обоє ссавці, примати... та, зрештою, яка різниця, головне, що все одразу закінчилось, коли я її образив, зараз уже не пам’ятаю як, але вона мені помстилася, потім вона поїхала на Мальдиви, привезла мені звідти олівця з крабом на пружинці, який я подарував своїй колишній дівчині, і все... прийшов кінець моїм стражданням...
Після місяця листування в Інтернеті, я зрозумів, що так далі тривати не може, адже, затягнувши наш епістолярний роман, ми навряд чи зуміємо сприймати один одного поза світовою павутиною.
Це були травневі свята, усі її друзі роз’їхались хто куди. Хто поїхав до Варшави, хто у Будапешт, хто гайнув до Берліну. А вона хотіла до Львова. Я їй і запропонував поїхати зі мною до Львова. Тоді я заробляв небагато, а тому подумав, що до Львова, в принципі, поїхати можна, і це незначною мірою вплине на мій фінансовий стан. Уже потім виявилося, що я помилявся...
Її звали Кірою. Вона була відомою (майже відьмою) київською поеткою, знімала рекламні ролики для телебачення і взагалі була старшою від мене на скількись-там років. На початку для мене ці львівські канікули були не більше, ніж гра, яка дозволяла визначити для себе, чи зможу я бути з такою, як вона. Незалежною, розумною, вродливою.
Ми зустрілись біля залізничного вокзалу. До потягу залишалася година, і ми, вистоявши півгодини в черзі, так і не змогли взяти квитки. Довелося домовлятися з провідниками. Заплативши у два рази більше за реальну вартість квитка, таки поїхали. Дорогою познайомились з якимись хлопцями з Тернополя та Золочева. Досить милі, але я їхав із нею, тому мене, чесно кажучи, дещо нервувало її спілкування з тими хлопцями.
Ранком ми приїхали до Львова...
Десь за годину блукання Львовом, а саме у парку біля університету імені Франка, я помітив деяке потепління з її боку. Я почав у неї закохуватися. Вона це помічала, і я знав, що вона це помічає, однак усе одно її настрій всякчас змінювався, подекуди вона поводила себе агресивно, таким чином виставляючи навколо себе, наче навколо військово-стратегічного об’єкту, паркан із колючим дротом.