Не було нічого кращого, ніж мандрувати Мошногір’ям, тягти у наплічнику вісімнадцять кілограмів спорядження, а по приході до місця дислокації проходити точкування, палити ватру, красти у комендантському наметі консервовані бички та згущене молоко, робити двадцять відтискань за кожне «блядь» чи «піздєц». Співати дозволяли або ж українських пісень, або ж «Бітлс» чи Боба Марлі... Російськомовні пісні прирівнювались до «блядь» чи «піздєц». Мені завжди випадало бути писарем у таборі, тому що я був найрозумніший, а одного разу мав стати першуном табору, та мої друзі розцінили це як лизання срак нашим старшинам, і я штучно почав удавати з себе поганого, відмінусовуючи тим свої бали. Першуном став учасник Лелека, якому ми після повернення додому натовкли морду. Зараз він і досі у «Пласті». Здається, дослужився вже до високих чинів... А чого варті постійні нічні алярми, коли ти голий, босий і змерзлий стоїш перед старшиною і чекаєш розпоряджень на найближчу годину. Можливо, повезе, і доведеться лише бігти лісом п’ять кілометрів, а можливо, доведеться вистежити і захопити когось у тому ж нічному лісі. Звичайно, це гра, але часом вона перетворюється на цілком реальні бойові дії. З розвідкою, паролями, блуканням у пошуку харчів, води і, звичайно, фізичними навантаженнями...
Усі мріяли поїхати на «Січ», та вдавалося це одиницям... І мені вдалося. Два незабутні тижні у Карпатах. Пам’ятаю зляканих бабів у селах, які, бачачи нас, щиро всміхалися й шепотіли: «вуйсько йде, вуйсько», пам’ятаю старшину Юрцька з Франківська, з яким у 2000-му мені доводилось підійматися в одній в’язці якоюсь скалою під Солотвином. Ото був справжній кумедіянщик. Зі щирою посмішкою і в шляпі за триста долярів, яку йому передав вуйко з Канади.
Однак весь мій пластунський запал розчинився одного весняного вечора, коли ми з моїм приятелем, тим самим, який мешкає у Владивостоці, побачили, як в одному з наметів вигравали один одного наші старшини Павло Буклін та Дмитро Пансеко (імена змінено)... У той вечір ми сіли під вербою на вогкій полтавській траві і, дивлячись на захід сонця, зрозуміли, що до «Пласту» ходять або справжні, у кого на рівні архетипів відіграються січові традиції, або просто лохи, яких зацькували у школі та на вулиці, і у «Пласті» вони знаходять компенсацію своїх невдач... Зрештою, це непогано, але, хай їм грець, не наше це, і, здавши якесь із пер, ми відмовились від національно свідомого майбутнього. Проводжали нас зі словами «передавайте привіт гопам», але які тоді могли бути гопніки, коли усе наше єство протестувало проти них. Цей приятель з горя поїхав до Владивостоку і не повернувся... А я якось був свідком, як оті пластуни, зодягнені під скінхедів, колись зацьковані хлопчики, що осміліли, йшли мочити реперів. На чолі із ними войовничо йшов Павло Буклін. Я підійшов до них і спитав:
— Павле, що це? Ви шо, скінхеди?
— Ні, — відповів мені Буклін, — ми пластуни.
І вони, співаючи «націоналісти...», рушили далі. А Павло цей, до речі, викладає загальні науки в педагогічному університеті ім. Богдана Хмельницького в Черкасах...
Це сталося в той день, коли я вперше потрапив до гуртожитку театрального інституту. Здається, на Глибочицькій. У руках я тримав російсько-іспанський розмовник і два якихось диски. До мене підійшов претензійного вигляду юнак і запропонував накуритися. Звичайно, за мій кошт. Незважаючи на те, що я чекав на одну людину, відмовлятися чомусь не хотілось. Я і не відмовився.