І чим довше вони здихають, тим більш легшає багатостраждальній нені, яка для одних закінчується десь на кордоні між Тернопільською та Хмельницькою областями, а для інших простягається від Луганська до Кривого Рогу...
Нічим не відрізняючись від загальної маси поляків, я крокував вечірнім Краковом і збирався вирушити вверх Віслою до Освєнциму. Мав же я хоч раз побувати десь там, куди, в принципі, можна і про що знають усі. Так нечасто буває. Заплативши двадцять п’ять злотих, автобусом я доїхав до Освєнциму, де пробув три дні. Там мені теж удалося заробити. Полазивши горищами чесних ляхів і німців, я віднайшов із сотню старовинних монет, польське та австрійське срібло, монети фашистської Німеччини та деякі протестантські кулони й медальйони початку минулого сторіччя. Це все, як і краківські, тарнувські та жешувські здобутки, я зможу продати дяді Маріку, єврею-націоналісту, що мешкає у Катовіце, євро так за триста-чотириста. Цим я і жив там, у Польщі, десь до року, трохи менше. Я нишпорив горищами, сплавляв надбання нації за півціни знайомому єврею і непогано себе чухав, власне, не те що непогано, а в принципі досить пристойно. У мене було широке поле для літературної діяльності, я знімав недорогі кімнатки у пансіонатах, які найчастіше здавали гладкі німкені, точніше, польки з тевтонським корінням. Я блукав містами та містечками Польщі, лише Польщі, бо далі мені було нецікаво. Шенген мені не світив, а в Чехії ще у дитинстві я виблукав кожну стежину. І знаю в Чехії усіх: від пана Мілана до пані Мілани.
Я вивчив польську, я вивчив чеську, словацьку, я спілкувався з угорцями ламаною фінською, а з білорусами — англійською. Я був своїм у дошку. Я писав. Переважно вірші. Мене вітали в кожній компанії Польщі, у кожному магазині чи супермаркеті мене пропускали без черги, зі мною віталися всі Кваснєвські на світі, мене любили так, як любили мого дядю Серьожу.
І... було б класно, якби я зараз не брехав, а розповідав правду, що у Польщі я дійсно займався літературою, але переважно вивченням її, що я блукав містами та містечками, але мені було настільки самотньо, що співав українською російські пісні, чіплявся до перехожих, злодіював по магазинах і супермаркетах. Я знайшов двох відморожених панків, які погодилися привести мене до свого сквоту, де я прожив із місяць, поки нас не накрили поліціянти, які поводили себе так, наче ті панки зараз любитимуть їх у сраку. Мене відпустили, навіть не спитавши документів. А що б я їм показав? Український паспорт із тупорилим жовтим розмивом, який мав бути групою крові. Я і дотепер не знаю своєї групи крові, і якщо раптом Цой спитає мене, яка, чувак, у тебе група крові, то я не знатиму, що відповісти, не знаю, скажу я йому, а він скаже, що вона має бути на рукаві. І мені закортіло стати ізраїльським солдатом. Не знаю, чому саме ізраїльським, але закортіло страшенно.
Потім я поїхав до Варшави. Уперше за п’ять місяців. У Варшаві я поцупив із супермаркету кілограм картоплі, і мене затримали. У відділку мені пояснили, що якщо ти українець і на нелегальних умовах, то тобі краще не красти. Добре, відповів я, і мене відпустили, забравши п’ятдесят євро за клопоти.
Після Варшави я знайшов тих самих циган із в’єтнамськими телевізорами і запропонував себе в якості бариги травою.
— Це ж Європа, — сказав я. — Тут усе можна.
Вони покрутили вказівними пальцями біля скроні й російською пояснили мені, що займаються лише паленою технікою і що я дурак.
Мене тягало зі сторони в сторону, я оселявся у різних пансіонатах, які дійсно тримали гладкі німкені. І одного разу мені все остопиздило і я осів. Не пам’ятаю де, не пам’ятаю як, але мені було класно... І вже потім, коли повертався додому, проїжджаючи польсько-український кордон, я склав одну ліричну пісню. Щось там про не спи, моя рідна земля, прокинься моя Україно...
Ну добре, не я склав, а «Мандри», все одно я забив на всіх болт... Бо стомився...
Це місто виглядало надто пафосно і водночас безтурботно. Його мешканці постійно всміхаються і радіють усьому, наче божевільні. Ти намагаєшся їх наслідувати, але з цього виходить прикрий ідіотизм, ти розумієш, що так не звик, що у твоїй блудливій батьківщині так не роблять, що там усміхаються лише тоді, коли на це є вагомі причини. Але душа бажає бути одним із мешканців, щоб тебе прийняли за свого, казали тобі: «О, пся крев, ти один із нас». І ти справді один з них, хоч і тече в тобі східнослов’янська кров, але політично відчувати себе європейцем куди кайфовіше...