Я сів у фотель, у якому так любила покуняти стара, й узяв у руки журнал, який, певно, до мого приходу читала Матильда. На стіні вистукував годинник у вигляді черниці. Звуки, які доносилися з інших кімнат зливались в один шумовий потік, і, здавалось, час начебто зупинився, зупинилось моє серце, рух життя разом із ним, я затамував подих, хотів якомога довше не дихати, але якийсь вишневий кисіль просочився в мої артерії, і я почав засинати. Не дивно, що в цьому кріслі Матильду завжди хилило на сон...
Мене пробудив невиразний крик, німецька лайка, метушня в коридорі. Одягши свого улюбленого светра з колючим горлом, я вийшов у коридор з’ясувати, що там трапилось. Кімната Матильди була відчинена, навколо бігали спантеличені люди, хазяйка пансіону, яка кинула мені не досить привітне «чєшчь» і зникла у одній із кімнат. Я зазирнув у кімнату Матильди і різко відвернувся. Під стелею висіли капронові колготи.
Подейкували, що до Матильди повернувся здоровий глузд і вона збагнула, що до неї ніхто не приїде. Можливо, це правда, а можливо, щось інше побудило стару так скінчити...
Мабуть, це нормально, я маю на увазі, такий кінець для такої жінки, мабуть, це звичайний кінець звичайної людської трагедії. Але чи варто заглиблюватись у трагедію кожної окремо взятої людини, чи варто копирсатись у чужих душах, шукати зачіпку для порятунку і чи не випре той порятунок ще більшою трагедією?
Я поквапився виїхати з цього міста в пошуках чогось нового, чогось сильнішого за мене, нового розуміння всього та порозуміння з усім чи що? Звичайно, страшенно не хотілося їхати, і навіть не тому, що затишна місцина приваблювала своїми анемічними вуличками, своїми невиразними капличками, своєю бездіяльністю — просто шукати щось нове не було сил і бажання, а жити все одно десь доведеться.
Я безжально долав кілометри, відстані, милі, я проїжджав вокзали, села, містечка, неодноразово, мабуть, проїжджав і це місто, але не зупинявся, не мав сил ніде зупинитись... Я просто їхав собі назустріч не місцю, а часу.............
Розділ сьомий. Піаніно, на якому я грав...
Усе має свій трагічний кінець. У всякого кінця є межа трагічності, за яку не має права перейти жоден автор будь-якого тексту. Не маю права, по суті, і я, але, менше з тим, долю трагізму додам, аби все не здавалось медом. У принципі, історія знає багато прикладів трагічного. Нещасне кохання, смерть рідних, приниження гідності, відчай та приречені на провал пошуки себе, які призводять до самогубств та шизофренії, незворотність, катастрофи тощо...
Ще є життя, де все вище перелічене є невід’ємною частиною того самого життя, де трагедія, зведена до крайності, є саме тою межею, на якій коливається людина. У неї є вибір впасти на один бік леза, тим самим приректи себе на смерть, або на інший, де той самий трагізм має властивості стимулу, аби піднятися вгору і довести собі та всім іншим, що ти спроможний на щось, наприклад, на вчинок чи ще на якусь муру, типу честь свою відстояти, або заробити багато бабла, або просто вистояти й вийти зі складної ситуації мужиком.
Інша ситуація з трагізмом у кінематографі, літературі або ще якомусь там виді мистецтва. Можна отруїти й заколоти головних діючих персонажів, але, тим не менш, у кінці з’являється Лоренцо, який своїми словами здатен надихнути на якісь високі почуття, дати надію на надію, врешті-решт своїм прикладом показати, що не все в житті так печально, що на крайній випадок можна піти в ченці й усе життя присвятити Богу. Або ще такий приклад. Одного твого брата відправили на каторгу за вбивство твого батька, якого той, по суті, не вчиняв, інший брат з’їхав з глузду, знайшовши відраду в спілкуванні з чортом, але ти рятуєш усю ситуацію проповідями, сказаними біля Ілюшиного каменя...
Моя трагічна історія зводиться до декількох невеличких історій. Вирішив я їх написати якогось вечора, коли до мене завітав один мій знайомий. Він працював оператором в одній телекомпанії, багато їв — переважно морську капусту — і носив кумедну недоглянуту бороду. Звали його Ян.
— Привіт, Ян, — кажу я йому.
— Привіт, — каже він мені.
Ми сідаємо пити чай з тістечками, принесеними Яном, розмовляємо переважно про жінок і гроші, потім Ян пропонує випити.
Я біжу до ларька, купляю пляшку коньяку, цукерок, а заодно і видзвонюю подруг. Подруги перелякано відмовляють, посилаючись на головний біль, зайнятість та іншу біду, у яку я, чесно кажучи, не дуже й вірю.
Приходжу додому, а Яна немає. На столі записка. «Вибач, я пішов»...