Мама не виходила. Гукати почав тато. Навіть свистіти. Мама все одно не чула. Хтось із моїх друзів зволів збігати нагору, покликати маму, а заразом і подивитися все з нашого балкона. Тато нервував ще більше. Коли навколо нього зібралося чоловік зі сто (тому що деякі покликали й своїх батьків), тата почало вже конкретно теліпати.
— Усе, — сказав він, — я запускаю...
— Ні! — благальним голосом закричав я.
Мама так і не вийшла...
— Усе! — закричав тато. — Не можу!
— Давай не зараз, давай потім, — благав я...
Але тато не міг, тому що він підірвав би очікування дива усіх, хто зібрався...
— Усе! — не витримав тато і смикнув за кільце...
У цей час повз наш будинок пробігли коні, на яких вершники, зодягнені в національну одежу, голосно вигукували незрозумілі слова. Діти верещали від захвату, а дорослі мовчки похитували головами, оцінюючи побачене. Замість очікуваного мною салюту з сотні яскравих вогнів, з моєї ракети вилетіло три незрозумілих вогники зеленого й червоного кольорів. Усе змішалося. Люди, коні, діти... Я з ненавистю дивився на вершників, що зникали в пітьмі провулку й досі вигукували слова захвату.
Додому я повертався розбитим, бо не знав, як глянути мамі у вічі, адже я розчарував її як син і не справдив всіх її надій. Від сорому я закрився у ванній кімнаті і не виходив звідти, аж поки всі не полягали спати... Відтоді двадцять четверте серпня залишилося для мене чорним числом, аж поки я не виріс, не почав уживати алкоголь і не зрозумів, що це зайвий привід випити.
Свою ракету я поховав, як годиться. На тому місці, де колись вона була закопана як скарб. Мама ж намагалася запевнити мене, буцімто їй абсолютно пофіг, що вона не побачила ті недолугі три вогники, але цим вона ще більше розбивала моє серце і змушувала відчувати провину перед нею, а заразом і перед усім білим світом...
Його іронічні метр шістдесят п’ять прямували розбитим асфальтом, усякчас гублячи рівновагу. Толік нагадував молоденького хлопчика, який повільно рухався, вважаючи це за статечність і безапеляційну важливість своєї персони. Кожен зустрічний бордюр був ним не помічений, а тому Толік об них спотикався. Це його трохи знічувало, він відчував кепкуваті погляди перехожих, а інколи йому здавалось, що якісь абстрактно сформовані його уявою велетні шепочуть йому таке, від чого пітніло між ногами.
— Хлопчик, — шепотіли велетні.
Потім вони, звичайно, зникали, однак стан невпевненості в собі постійно наштовхував Толіка на плечі та лікті, що, пропливаючи повз нього, штовхали й розвертали градусів на сорок його хлипке тіло.
Спека розходилась містом жовтими колоподібними хвилями, неначе ядерний вибух, хіба що епіцентром вибуху було пружне біле сонце, яке безтурботно висіло над розжареною кам’яною пустелею.
Я чекав на нього вже годину. Автобус запізнився, але бачити Толіка я все одно був радий, тим більше, ми не бачились десь півроку, а зараз він мав переїхати в Київ, розпочати нове життя й поставити крапку на своїх невдачах і розбитих дитячих мріях... Уже доросла мрія манила його до себе, немов досвідчена коханка, і він радий був до неї дотягтися, але чомусь прямував тупо в іншому напрямку, туди, де на нього чекали глупа ніч, тюремні ґрати або похоронні вінки разом із латунною огорожею...
Він приїхав у Київ і мав на меті піти працювати стриптизером. Він був надто впевнений у собі, і мої поради піти працювати психологом ігнорував.
Толік був змушений оселитися у мене десь на тиждень. Сказав, що хату знайшов, однак в’їде в неї на початку місяця.
— Я в’їду в неї на початку місяця, — сказав Толік, — так шо тиждень витерпіти старого волоцюгу для тебе проблемою не буде, тим паче, харчі у мене є, постіль — також. І жодних розмов про політику.
«Базару нуль, — подумав я. — Хулі того тижня?»
Потім він додав, що маємо зжитися, тим більше хулі того тижня, навіть озирнутися не встигну.
— Озирнутися не встигнеш, — сказав Толік.
Уже ввечері ми зрозуміли, що напружуємо один одного.
Ми пили пиво, їли печиво «до кави», водили психологічні та релігійні розмови, глибоко занурюючись у ґендерні питання. Але він усе одно мене дратував. Я звик жити один, рідко кого підпускаючи до свого життя настільки близько, щоб бачити мене з мокрою головою та заспаним обличчям.
Зазвичай наші розмови мали досить сюрреалістичний характер.
— Найкраще в цьому світі — мойва, — починає одну з таких розмов Толік. — Мойва — найпрекрасніша тварина у світі, одинока, цнотлива, найбеззахисніша.
— Дурак, — з присмаком співчуття кажу я йому, — по-перше, мойва не найпрекрасніша, а найгидкіша; подруге, це не тварина, а риба; по-третє, не одинока — вони зграями по декілька тисяч плавають; ну і під кінець — де ж вона цнотлива?