— Мама, чому я урод?
І ніхто не зможе дати відповідь на це питання, тому що це не звичайне питання і навіть не питання часу, а риторичне питання. На такі питання лише розгублено зводять плечима й приречено відводять байдужий, як усе на цій планеті, погляд...
У мене ніколи не було рідних братів чи сестер і вже навряд чи будуть. Я ніколи не знав, як це відчувати радість від того, що ти віддаєш свій шматок комусь іншому, ділиш свої іграшки з кимсь іншим, дбаєш іще про когось, крім себе. Це я відчув уже пізніше, коли пізнав утіху ділити щось із коханою тобі людиною... Я виріс один, але у мене був такий собі братозамінник, який відіграв величезну, просто грандіозну роль у розвитку моєї внутрішньої культурно-мистецької кісти...
Замінником мого брата було піаніно. Я його ніколи інакше, як піаніно, не називав. Це був не рояль, не фортепіано, не інструмент із жлобською назвою «фоно». Це було піаніно.
Вітальня моєї квартири й мого дитинства назавжди залишиться у моїй пам’яті виразною фрескою, облупленою, як і моя вітальня, по краях своєї сутності... Ці реально приголомшливі своєю гамою кольорів і малюнками шпалери, які були поклеєні в серпні 68-го року, під час Чехословацького конфлікту. Величезні малахітові фотелі, які належать до чеського гарнітуру, насичений зеленим і жовтими кольорами лінолеум, постелений літом того ж року. І, безумовно, піаніно. Воно було рудого кольору, обклеєне кедровою лакованою шпоною. Австрійське, здається, 1887-го року випуску. Його купили моїй турботливій мамі у 1970-му, витративши на нього чотири дідові виконробські зарплатні...
Усе своє раннє дитинство мати мріяла про те, як гратиме на піаніно, як підкорятиме своєю музикою міста, країни, подруг, чоловіків та чоловіків своїх подруг… Коли у неї ще не було піаніна, вона пішла на балет, тому що там воно було. Щоразу після занять балетом мама залишалась хоча б на десять хвилин і, псуючи і без того психічно неврівноваженому акомпаніатору нерви, бренькала на галімому фортепіано «Україна», вдаючи з себе досвідченого піаніста. Піаністки з неї не вийшло. Навіть тоді, коли їй купили піаніно. У музичній школі мама недовчилась два роки, зарікшись ніколи не сідати за цю пекельну машину. Проте посадила мене. Мені було п’ять, і відбулося моє перше знайомство з піаніно. Перше, що я зіграв, була нота «до» першої октави. Вона була позначена маленькою восковою плямою, яку моя турботлива мама зумисне поставила, аби не заблукати у цій довгій клавішній прерії...
Через рік мене віддали викладачу музики Жалбі Ірині Володимирівні. Тато сказав, що позаочі я можу сміливо її називати жабою, а Скота Джоплінга — жопліном. Я так і робив. Жалба, почувши як я називаю її джазового кумира, розплакалась, а мама, коли почула, як я називаю Жалбу, дала мені по писку.
Я щочетверга і щопонеділка приходив до Ірини Володимирівни й старанно вивчав спочатку нотний стан, потім іншу музичну термінологію, історію музики, життєпис різних відомих композиторів. Іноді я бренькав і займався примітивним сольфеджіо. Майже те саме, що і в музичній школі, тільки індивідуально і за більші гроші.
Ще у Жалби був син Костя, який виростав гопником. Він ревнував свою маму до мене, — і після занять мені частенько доводилося з ним з’ясовувати стосунки на мокрому асфальті.
Шлях до будинку мого викладача пролягав через базарну площу, де по четвергах та понеділках розгортався базарний день. Це був початок дев’яностих. На той час були досить розповсюджені різні розводи, на які досить охоче велись домогосподарки та інший цивільний люд. На тому базарі двоє бородатих чуваків займались розповсюдженням лотереї. Вони самі купували призи, самі нарізали лотерейні білети. Коштувала лотерея три купоно-карбованці. Мені завжди було цікаво, хто ж виграє ляльку барбі, або шоколадку, або конструктор, або вазу. Призовий фонд, чесно кажучи, складався з суцільного мотлоху, але мені той мотлох здавався дивовижним і надзвичайно потрібним у господарстві. Мені було вісім років.
Ті, хто нічого не вигравав, отримували заохочувальний приз — цукерку дюшес.
Відробивши годину на музичній ниві, я стирчав біля тих двох бородатих мужиків, які постійно перешіптувались.
Один казав:
— Шо то за придурок стоїть?
— Малий якийсь.
— А чо’ він стоїть?
— А я знаю?
— То прожени його.
— Сам і прожени.
Я їм відверто не подобався.
Два рази на тиждень по кілька годин товкся біля тих двох, а вони не могли збагнути, чого ж я від них хочу. Одного разу вони не витерпіли.
— На тобі, — каже один з них, — дюшеску.
— Дякую, — кажу.