— Жаку, а з якої нагоди вечірка? Ти що женишся? — запитав Карлик, давній приятель хлопця, який пригощав усіх пивом.
— А йди до біса зі своїми жартами. — розлютився Жак. — Я сьогодні познайомився із самою Лі.
— Та ну?
— Та бреше він усе. — озвався кремезний чолов’яга, що стояв біля стійки.
— Провалитись мені на цьому місці, коли брешу, — образився Жак. — Я говорив з нею, як з тобою зараз.
Присутні поділилися на тих, які повірили Жаку і тих, що ні:
— Що їй робити в нашому кварталі?
— А як вона тепер виглядає? Кажуть після пластичної операції дуже змінилась?
— Дуже худа і дуже руда, — промовив Жак, задоволений з того, що його слухають, — а очі, як трава на газоні Франсиско.
Хтось висунувся у вікно глянути на траву. Хтось припустив, що це контактні лінзи.
— Я йшов на зміну, по дорозі зазирнув до Франсиско на каву з вершками. — розповідав Жак. — Дивлюсь, сидить вона…
… Вона сиділа на відкритій терасі і пила мінералку з бульбашками. Цього разу у неї було довге руде волосся і бездонні зелені очі. Жак вмостився напроти («Дозволите?»), хоча поруч були усі столики вільні. Вона відповіла ствердно, з акцентом.
— Ви не француженка, міс, — констатував Жак.
Вона дивилась на нього, не моргаючи.
— Хоча ви й розумієте французьку, але у вас англійський акцент. І ваша зовнішність… Ви напевно з Північної Британії чи Шотландії.
— Можна сказати й так. Колись я жила там.
— В Британії найчарівніші жінки у світі. Ви в Парижі у справах, чи відпочиваєте?
— І те, й інше. Я подорожую, — вона усміхнулася.
— Так ви мандрівниця! Я можу показати вам місто. Бульвар Кліші, Собор Паризької Богоматері…
— Ціль моєї подорожі, — почала незнайомка з точнісінько таким акцентом, як і на початку, але цієї миті відносну тишу порушили кілька пострілів.
— Війна? — звела вона брови.
— Ні, що ви, міс, це один дурень так вітається із своїми сусідами. Може вам ще щось замовити?
— Він глухий?
— Хто, він? Дурень? Ні, він художник. Живе в кораблі-мийці, он там, — Жак непевно махнув рукою праворуч.
— Навіщо він це робить?
— Що?
— Стріляє.
— Чорти його знають. — Жак стенув плечами. — Колись я спитав його про це, він сказав, що вільна людина і робитиме все, що йому заманеться. Він іспанець. Іспанці, вони всі такі.
— Мені треба з ним познайомитись, — мовила вона.
— Марна трата часу, міс, він — кразі…
— Як це?
— Крейзі, — Жак винувато усміхнувся. — Здається, так кажуть англійці. Коротше, не сповна розуму. — Жак покрутив пальцем біля скроні.
— Все одно мені треба з ним побалакати. Я люблю мистецтво.
Жак знову стенув плечима.
— Це не малярство, а карикатура. Малює якісь трикутники, кубики, ромбики, а потім каже: «Тут намальовані три жінки». Крейзі. Я вас можу провести до нього. Але потім не кажіть, що я не попереджав. Він не надто гостинний…
— Пабле, — прокричав Жак з порогу, — Я до тебе гостю привів. Міс любить мистецтво і хоче познайомитись з твоєю писаниною. — Гей, Пабле, ти вдома? От бісовий поріг, — вилаявся Жак і потер вдарену ногу.
Посеред кімнати сидів худорлявий чоловік і водив вугіллям по мольберту. Він озирнувся лише на мить і знову відвернувся до картини.
— Ти б намалював мій портрет? — запитала вона.
Він кілька секунд дивився на неї, потім похитав головою і продовжив малювати.
— Чому ні?
— Мій колір рожевий, а твій помаранчевий. Я не малюватиму тебе, — відповів художник.
— Я ж казав, що він крейзі. — втрутився Жак.
— Я б гарно заплатила.
— А я малюю лише те, що мені заманеться.
— Ти вважаєш себе зовсім вільним? Вільним від усього? — запитала вона.
Якийсь час він мовчав.
— Моя свобода — мої картини. Ну і що з того, що кожен в них бачить різне? Я ж бо знаю, що на них. Ось картина три жінки, а, можливо вона тут одна, а то й більше. Я малюю вночі, а сплю вдень. Вітаю друзів вистрілом з револьвера…
— Ти так само легко як і від грошей відмовишся від корабля-мийки і свого імені? — запитала Лі.
Художник вдоволено усміхнувся.
— А від своїх картин?
— Атож.
— А від кольорів?
Пабло мовчав. Лі чекала.
Він заперечно похитав головою. Вона зітхнула.
— Я багато мандрую, але ще не зустріла жодної вільної людини.
— Свобода завжди умовна.
— А потім вона почала танути у повітрі, — розповідав Жак. — Спершу я думав, що це мені привиділося, але вона стала зовсім прозорою і зникла.
Ті, що слухали історію зашуміли.