«спека в неділю...»
спека в неділю
коли гілля дерев нахиляється
до поверхні вулиці
затуляючи від смерті
спраглих котів
спека опівдні
і всі предмети навколо
стають подвійно-важчими
особливо тіла
вже нічого не хочеться
ти просто прикутий до ліжка
розглядаєш
мінливі сонячні плями
і вгадуєш в них
забуті обличчя
спека в неділю
це час вселенської втоми
яка стікає гарячими струмками
на біле простирадло долівки
в такі дні
міська влада
вмикає тривожні сирени
і все місто тікає
до бомбосховищ і погребів
лише б не бачити
цього пекучого неба
не зустрічатися з ним
віч-на-віч
без посередників
в годину найвищого
сонцестояння
тільки діти
найсміливіші зі всіх живих
залишаються на відкритому
домальовують
цифри та лінії
приймають
перший удар
«сант'еліє...»
сант'еліє
я бачив твої будинки
вони стоять на півночі
старого району
розповідають казки
без вигадки та брехні
кожному хто проходить повз
жителі твого будинку
сант'еліє
скаржаться на говіркі стіни
ці біблійні історії
їх ніхто не витримує
і коли монологи
про залізних птахів
перетворюють на птахів людей
слухачі
у намаганні відлетіти
випадають крізь просторі вікна
крізь вікна найвищих будинків
«коли ти проходиш повз наші дерева...»
коли ти проходиш повз наші дерева
налиті зеленими зміями ранку
кожен поверх обростає зрячими очима
і лише діти
що стоять вздовж вітрин
опускають мокрі погляди до асфальту
та твоє золотаве світло
все ж проникає і в них
крізь темні маківки маленьких голів
ніби крізь серцевину соняшника
що приречений клонитися яскравому ра
я довго думав
чому саме так
яким чином кожен шаленський день
починається на цьому дивному ритуалі
адже всі квадрати бруку
яких торкалася твоя хода
обростають диким часником та полином
адже кожен птах
який осмілився торкнутися тебе
своїм крилом
стає білосніжно щасливим
можливо
якби вона не прийшла
новий день не прийшов би їй в слід
можливо
час би спинився
і соняшники ніколи би не пішли
до школи
але час продовжує йти
богородиця продовжує йти
запитання залишаються без відповідей
«молодий роботяга заводу...»
молодий роботяга заводу
свавільний та зухвалий молодик
з іскрами в очах
наче спіймані сонячні зайчики
крокує о шостій
доки місто ще спить
на першу ранкову зміну
розкидає запиленим черевиком
брудний замурзаний сніг
проходить центральний універмаг
та дитячий садок
прямує вздовж бетонного паркану
що ховає терикони вапна
і в душі його прокидається музика
це початок робочого тижня
попереду
десятки годин щасливої праці
тони цукрового буряку
тисячі натхненних слів
таких знайомих йому
але і таких жаданих