напнута соком
наче вітрило саду
в спекотну пору
я не відчуваю
твою шкіру
під нею
я глухий
до конвульсій
які заплутались
у лабіринтах нот
та октав
хоча раніше
я любив цю музику
тепер же
ми глухі до себе
а тим більше
до них
і очі заплющені
наче зшиті ниткою
прядила часу
це місто
у дзеркалі небес
розлога книжка
оздоблена
шрифтами брайля
прочитана
пальцями дощів
чи варто
заздрити тобі
коли навколо
стелиться літо
а я в нім
бовтаюся планктоном
на поталу
важким китам
все має скінчитися
саме собою
скінчитися собою
та без тебе
в годину легкості
й первісної темноти
ти згадаєш
своє ім'я
земля
що стогне від втоми
«мій потяг прибуває...»
мій потяг прибуває
на станцію грушка
наче хробак в грушці
жовтій та цукровій
що виплекана
в бабусиному садку
замість ґрунту тут
бите скло
що рано чи пізно
перетвориться на пісок
замість потягів тут
іржаві вагони
вугілля з яких
навіть вкрасти соромно
але це не стосується
бабусиної груші
що завжди давала
сонячні плоди
збирала навколо себе
смугастих бджіл
та дітей
липких від терпкого
соку
«знову із пальців...»
знову із пальців
витікають дороги
і големи
і богородиці
неймовірно пронизливі
в поглядах
я би теж так дивився
якби спина моя
зливалася зі стіною
очі були пустими
а одяг кованим чавуном
сплавом заліза
нещадного вуглецю
та я вільний
і свобода моя
блукає провулками
лабіринтами
між темних кубів
«зимові люди...»
зимові люди
висипаються сіллю на лід
для моєї ж безпеки
як кислота
знищують п'яну воду
оголюючи сутність міста
сірість
маскується під бліде
завмирає в засідці
готова до нападу
та я не готовий
я
як і тисячі інших
здивуюся приходу весни
вона освітить моє життя
окличним цвітінням
закарбованим в кашель
«звуки черепів...»
звуки черепів
червоних та чорних
троянд
пронизують
наче кулі
наскрізь
всю товщу дня
весь холод
ранньої відлиги
і я втікаю за ними
кудись далеко
на самий початок
«дуже просто...»
дуже просто
пролітати над всіма
бути вільним від м'яса
спостерігаючи
метушливу тканину
арматури
шкода
що я не в небі
втома металу
дарує тривожні стани
спілкується зі мною
загадковими вібраціями
конструкцій
незліченні об'єми
штучної тверді
завмирають в напруженні
як тотожність страху
о
незбагненне
загадкове нічого
розкажи мені
що чекає на нас
завтра