Выбрать главу

Якоюсь мірою так це і було. Я пригадую, коли ми зустрілися, він першим дав мені зрозуміти, що ми з ним — на одній стороні барикад. Це був лише погляд. Але погляд, від якого, мушу зізнатись, я почервонів. Я, значно старший і набагато досвідченіший, як я вважав, прихильник нетрадиційних стосунків. Зараз це все здається мені хлоп’яцтвом: мої тодішні претензії до світобудови, вагання, муки… і химерні сподівання на щось невизначено-прекрасне. На зразок взаєморозуміння.

Я закохався. Але, присягаюся, це було востаннє, коли я втнув таку дурницю. Я бачив у Вікторові свого друга, брата, спільника. Крім того, він був талановитим до нестями, його фотопортрети в стилі ню вводили в транс прихильників, а критиків змушував рвати на собі патлі від безсилля. Я захопився ним, його талантом, його невимушеним естетством, юнацькою безпосередністю. Ми могли годинами розважатися, переповідаючи один одному сумбурні історії власного життя, відредаговані у стилі пародії, ми напивалися до очманіння коктейлями мого виготовлення з книги рецептів La Fée Verte. А потім фотографували один одного. Його фотографії навіть в інтоксикованому стані були свого роду маленькими інтимними шедеврами, я й досі зберігаю їх, як свідчення найеротичніших та, мабуть, найщасливіших хвилин мого життя… Мої ж фотографії — то вуха, то п’ятки, то стелі — нажаль, вражали лише несподіваністю ракурсу.

Втім, цей зоряний етап наших стосунків невдовзі вичерпався. Віктор то зникав, то з’являвся, непередбачуваний, як флешбек. Щоправда, він запевняв, що нічого не змінилося в його ставленні до мене, та я передчував ці зміни, як старий рубець передчуває негоду.

Одного разу він запросив мене на вечірку, присвячену його черговій експозиції в галереї Курвуазье. Я не міг відмовити, знаючи, наскільки важливою є для нього ця імпреза. Але в цьому всьому був іще один момент: ми мусили вперше з’явитися на публіці удвох, та публіка публікою, а найближче Вікторове товариство — інша річ. Я і не уявляв, наскільки інша. Компанія Віктора, його друзі й подруги виявилися для мене якимось абсолютно чужим світом. Я не хочу сказати, що вони поставилися до мене вороже чи недоброзичливо. Ні, вони просто мали занадто багато спільного всередині свого тісного космосу, та надто мало — зі мною, зайдою.

Від того часу, коли я усвідомив свою приналежність до нетрадиційної меншини, я так і не зміг збагнути, що за штуку втнула з нами природа. Все це, звісно, надзвичайно стильно і вдідька неординарно, але сенсу в цьому я бачив досить мало. В мені не було абсолютно нічого від гомосексуаліста, окрім неконтрольованої потреби знатися з чоловіками. Мені подобалися спортивні машини, зайняття боротьбою та фінансова аналітика. І я не фарбував волосся в помаранчевий колір, не вдягав тісних брюк аби підкреслити звабливі лінії сідниці та не носився з інтимною лірикою французьких авангардистів… Вони ж, друзі мого Віктора, знаходили в перверзії спосіб самовираження, якийсь шик і шану. Вони пишалися своєю належністю до меншини, замикаючи світ на собі, своїй зверхності та виключності.

Крім того, я відразу ж відзначив, що ця компанія — не так товариство людей, як спільнота текстів. Коли вони зустрічалися, починалася забава — гра цитатами, натяками, óбразами. Я не просто відчував себе зайвим, я розумів, що їм моє нерозуміння дарує якесь задоволення, немов черговий доказ особливості, недоступності їхньої масонської ложі. Втім, доброго ставлення Віктора вистачило на те, щоб спробувати соціалізувати мене в це закрите товариство. Із якимсь місіонерським заповзяттям він приносив книжки та касети, які мені слід було спожити. Скоро голова мені почала набрякати та тріщати від Жене, Пруста, Місіми — кого там ще? — Жана Кокто, Паоло Пазоліні, Вільяма Берроуза… Не зміг я витримати такої наруги, тож бідолашні припадали пилом на полиці замість перетворювати мене на адепта цієї схибленої віри.

* * *

… просмалений закамарок таверни «Філей та сокира» на окраїні Фоувілля.

Крюшон (злісно, пошепки):

Ти хочеш довести мене до сказу?

Леблан (втомлено):

Аби вже швидше сказився.

Сивий Пес:

Хлопці, досить гризтися. Хтось нарешті мусить піти та вдавити того дженджика. Ну?

Крюшон:

Лише не я. Я ж тільки щойно з буцегарні.

Леблан (торкається рукава Крюшона та заглядає йому в очі):

То, мабуть, ще й ковдра на нарах не охолола.

Крюшон (роздратовано):

Слухай, Сивий Пес, може нехай Огюстен залишиться на сніданок? Я б залюбки вдавив оцього-от опецька.

Леблан (лагідно):

От паскуда.

Сивий Пес (на мить збуджується і нервово жестикулює):

З глузду з’їхав? Забув, як вели до страти? Як в тебе кидали каміння і квіти, як ревів натовп… Знов захтів? Не дратуй мене, свояк.

Крюшон:

Ти не розумієш! Ніхто не розуміє: лише тоді я жив. Я був! Всі жадали мене чи то моєї кривавої смерті, байдуже!

Леблан:

Всі, лише не я.

Крюшон (задумливо):

Мабуть, ти любив мене.

Леблан:

То й що? Втім, якщо ти вб’єш Огюстена, я знов зможу тебе покохати.

Сивий Пес (іронічно):

Он як? Виявляється, ти й на таке здатний?

Крюшон (огидливо кривиться):

Ну звісно. Яка любов, Сивий Пес? Він же марить. Це в нього від голоду.

Сивий Пес:

Ні, я думаю, це якась його особиста антипатія. Бідака Леблан дивитись на нього не може останнім часом.

Крюшон:

От нехай сам його і вдавить.

Леблан (насупившись):

Не можу, я йому винен. Подумають, що я вбив його через три соверени.

* * *

Мабуть, я був просто застарим аби сприйняти це все безпосередньо та перейнятися богемною атмосферою. Крім того, я почав помічати цікаві закономірності внутрішніх стосунків цієї компанії. Був серед них такий специфічний молодик, що звався Анімусом. Тобто, навряд чи його батьків спіткала така дивна захцянка при підборі імені, але ніхто не звертався до нього іншим чином. Та й ставлення було відповідним. Це був тиран місцевого значення, норовливий і неврівноважений. Анімус міг бути душею компанії, вигадувати якісь нові цікаві збочення та забави, а міг за якусь хвилину зіпсувати всім настрій своїми уїдливими судженнями. Втім, його любили і намагалися всіляко догодити: його ласка автоматично означала вищий статус чи щось таке… Віктор же висловлювався щодо цього типа як коли — то із пієтетом, то з бурхливим обуренням. Ще більш дивною була його виключна чутливість до витівок Анімуса, Віктор занадто емоційно реагував на його слова: то сповнювався ентузіазму і ходив сонцесяйний, а то ледь не вибухав у відповідь на його випадкову образу. Невдовзі я почав здогадуватися, що було причиною такого ставлення.

Відтоді наші стосунки полетіли шкереберть. Безтямні ревнощі зробили з мене якогось психопата — я визвірявся на друзів, дивував колег своєю безвідповідальністю, готовий був чинити беззмістовне насилля в усіх його формах, заледве стримуючи цей потяг. Якось я відвозив Віктора додому після однієї з вечірок. Того вечора він трохи перебрав і залицявся до Анімуса, навіть не приховуючись. Я ловив на собі глузливі погляди його друзів, і поволі чуманів, відчуваючи себе приблизно як Везувій за мить до виверження. Аби запобігти стихійному лиху, я рвучко підхопився і повідомив, що йду звідси — з ним чи без нього. Віктор невимовно здивував мене, та, підозрюю, й усіх інших, коли вирішив піти зі мною. Везувій вдавився власною магмою.

Ми їхали нічним містом на пристойній швидкості. На щастя, тоді мало хто складав мені конкуренцію, тож можна було без особливого ризику віддатися власним роздумам. Нарешті я не витримав: