– Ти, Фавсто!
– Я, Бруно.
Фавсто постарівся на сорок років у часі тих двадцятьох років нашої розлуки і часу, або се, що було, зв’ялило в ньому його щиру вдачу. В часі нашої розмови одна по одній виринали на верх пам’яти сцени й особи з Раю, а передовсім чаруюча Лавріня. Я спитався про неї перше всього.
– Померла, – була відповідь суха й непривітна.
Як у ясних, весняних днях мандрівна хмара, закриваючи ненадійно сонце, кидає на зжарену околицю вогкі плями тіни, так само се слово затемнило нам обидвом радість зустрічі.
– А твоя жінка? Діти?
– Померла жінка. Діти жиють, одні поженилися, останній є зо мною. Мій дорогий Бруне, гроші не є всім у життю, а передовсім вони не є громозводом, що забезпечує нас перед електричними іскрами в голову. Мешкаю при улиці такій, зайди сюди вечором, щоб я розказав тобі мою історію – і чванися тим, бо ти будеш єдиною людиною на світі, якій я розкрию ад, що зродився для мене з Раю.
Ось се, що я чув:
– Коли пропасниця в Калпінасі осиротила Лавріту, я, як свояк у кращому положенню, забрав її до себе. Вона мала п’ять років і вже зраджувала дитячими принадами будучу чаруючу дівчину.
Я недавно одружився. Моя жінка – ти не догадувався в часі тої вечері? – була єством до глибини злим. Злоба у жінки говорить усе; звільнює від дальшої витрати слів. Коли вчуєш про яку жінку, що вона зла, не питай про инше і тікай на сто вітрів. Якби я мав переробити Пекло, я упорався б з усіма тими кругами, які поробив Данте, а на їх місце вмістив би, як сторожу безодні, тузинь мегер. Побачили б, яким раєм були в порівнянні круги...
Признаюся, що я не одружився з любови. Я був бідним доктором. Я бачив перед собою бездушність промоцій і скору перемогу багатого подружжя. Я посягнув по скору перемогу, не намагаючися досліджувати, куди доведе мене золота стежка. Велике придане стояло, або мені здавалося, що стояло – жертви. Я помилявся. З сьогоднішним досвідом я добув найгіршу з вигідних посад.
Життя, яке ми мали, я не бажав би за кару ніякому злочинцеви.
– Норвезьке обличчя!..
– Порівняння було зовсім влучне, як узяти під увагу холодне наше подружнє життя в часі, коли ми обмануті пристосовувалися, стараючися про неможливу рівновагу. Відтак воно стало пекельним.
Лавра в міру свого розквітання лучила в собі всю красу тіла, душі й духа, яку уявляє собі поет у снах, щоб зобразити її в поемах. Єдналася в ній краса диявола, яка є прикметою віку, з постійною красою Бога, і бідний Фавсто, вигнанець у холоднім Сибірі подружжя, з непорочним серцем для любови, не міг запанувати над собою, піддався. У грудях, що дрімали під обмурованням, розвинулася найнебезпечніша любов тридцяти років. Коли я дивився, як вона увихалася по хаті, як ніжна фея сумної оселі, щоб будь то заквітчати вазу, будь то зацитькати діточок, або лікуючи бідних хорих із хутора, розсіваючи кругом себе проміння щастя і принади, я находив смисл життя. Усі благородні почуття і увесь пал молодечих літ родилися в моїх грудях. Зрозумій моє нещастя: я був сліпцем, якому повернувся зір, і який, осліплений, бачить з ями тюрми крізь покручені ґрати зорі, світло, життя – усе недоступне... Мене приносила в жертву найгірша чиста любов – любов утаєна...
Плили місяці. В кінци, чи тому, що мене зрадив внутрішний огонь, чи тому, що заздрість дала моїй жінці зір дикого кота, вона все вичитала в моїм нутрі, немов би моє серце билося у кришталевому тілі.
І так я пізнав жахливий кусень людської душі, печеру, в якій пробувають дракони зависти й ненависти.
І його вона кинула на любків!
Собача заїлість обіймала в тій самій нарузі несвідому невинність і благородність найчистішого почування, утаєного в глибині мого єства.
Наставала на мене, щоб я прогнав невинну.
Я спротивився. Я був би віддалив Лавру, одначе не з вимаганою лютістю, яка зрадила б мене перед нею і цілим світом.
Се був перший раз, що я після весілля противився, і така рішучість викликала здивування «пані». Ще маю в очах сміх визову, що в тій хвилі скорчив її уста, і маю в душі близни огидливого почування, яке виглядало з її очей. Я підняв рукавицю.
Сі подружні війни за зачиненими дверима... Нема такої горожанської боротьби, яка дорівнювала б їм лютістю. На очах чужих, Лаври й дітей стримувалася. Знущалася над бідною дівчиною, не зраджуючи дійсної причини переслідування.
Се тривало короткий час. Я написав до свояків і умовлявся з ними про переїзд Лаври, аж тут... Ти пригадуєш собі сосновий ліс, засаджений за садком?
– Сосновий ліс Азамбужа!
– Я дав йому таку назву тому, що його гості, ящурі, заходили до моїх курників. Сей сосновий ліс був вибраним місцем проходів Лаври. Скривалася там із книжкою або шитвом і так випочивала часок від домашнього пекла.