Одного дня, коли я виїздив на лови, менше задля ловів, як щоб заспокоїтися від домашньої війни у глибині лісів, всідаючи на коня, я бачив, як вона звернулася туди з кошичком від мереження. Я забавився довше, ніж звичайно, і замість у спокійне, я запустився в довге роздумування пригноблююче, ще сьогодні пам’ятаю, в тіни одної гвабіробейри. Мого повороту дожидали дівчата на сходах, дуже стривожені.
– Тату, ти не бачив Лаври?
Мене здивувало питання, а ще більше, коли я побачив надходячу стару Лукрецію, що сказала:
– Пане, чи не трапилося що з панною Лавріною? Вийшла з дому перед кавою, тепер уже трохи не вечір – і досі нічого.
– Пані... – почав я, – не знає ще нічого?
– Пані в кімнаті. Була в садку, а відтак замкнулася в кімнаті, не хоче бачити на очи нікого, здається, з’їла щеня.
Серце затовклося в мені, і я вийшов шукати за Лавріною. На колонії не бачив її ніхто. Я нагадав сосновий ліс і зорганізував крикливі лови з нагінкою до ліса. Запаленими смолоскипами ми роз’яснювали сильну пітьму. Нічого. Я вже тратив надію, щоб найти її в лісі, коли несподівано один із дослідників, що відбився від гурту, скрикнув:
– Ось тут є кошичок!
Ми всі побігли. Лежав кошичок, а далі... холодне тіло дівчини. Згинула від кулі! Відкрита блюза виявляла на грудях смертну рану: малу чорну діру, з якої плила по ребрах кривава стрічка. Поблизько безвладної правої руки лежав мій револьвер. Вбила себе...
Не говорю тобі про мою розпуку. Я забув про світ, про формальности, про все, і цілував її довго серед глибоких зітхань і гнітючих почувань.
Занесли її на руках. Дома моя жінка, тоді в відміннім стані, не хотіла бачити трупа, вимовляючися своїм станом, і Лавра зійшла до гробу, а вона не покидала свого замкнення ані на хвилину. Затям собі се: моя жінка не бачила трупа дівчини. По кількох днях зробилася більше товариською. Покинула кімнату, повертаючи до звичайного життя, при чому сильно змінила своє успособлення. Уступив надмір заздрісної ненависти, а його місце займила хмарна мовчаливість. Небагато її слів чув я від тої хвилі.
Мене самовбивство Лаври, полишаючи на боці потрясення організму немов від найбільшого землетрусу, цікавило як загадка. Я не міг його зрозуміти. Її останні слова в хаті, останні її діла, – ніщо не зраджувало страшної розв’язки. Чому Лавра вбила себе? Яким робом дістала вона револьвер, укритий все в моїй кімнаті, в місці, відомому тільки мені й моїй жінці? Розсліди в її скритках не вияснили мені нічого; ніякого листа, або записки з натяком.
Тайна! Одначе перейшли місяці, і врешті моя жінка привела на світ дитину.
Що за день! На сам спогад починається в мене біль голови...
Стара Лукреція, що була повитухою, прийшла до салону звістити мене про добрий вислід.
– Сим разом був хлопчик, одначе прийшов на світ назначений.
– Назначений?
– Має на грудях знак, малу гадюку коралеву з чорною головою.
Збентежений дивоглядом, я повернувся до кімнати. Наблизився до дитини і розвинув пеленки настільки, щоб оглянути її груденята. І побачив... цятку, яка віддавала вірно рану Лавріни: чорне колісце, подібне до дірки від кулі і «мала гадюка», стрічка, що звивалася через ребра вниз.
Промінь світла влився в мого духа. Я зрозумів усе. Плід у часі творення в утробі матери був єдиним свідком злочину, і скоро тільки народився, обжалував її з поражаючою ясністю.
– Вона вже бачила се? – спитав я повитуху.
– Ні. Та й не добре, щоб вона бачила перед подужанням.
Не здержала мене.
Я відчинив широко вікна, впустив до спальні сонце, розвинув дитя і поклав його голим перед очи матери, говорячи з холодом судді:
– Дивись, жінко, воно обжаловує тебе!
Поліжниця піднялася раптово, відкинула з голови розвинуті перев’язки і втопила очи в цятку. Витріщила їх, мов божевільна, затривожена тим, що я зрозумів значення. Піднесла їх на мене, і сі кам’яні очи вперше збентежилися на вид неумолимої рішучости моїх. Відтак обімліло її тіло, і вона опустилася на подушки, переможена.
Доконала її вночи криза. Прибігли лікарі з допомогою. Була породова гарячка під найтяжчим видом. Моя жінка вперто відказувалася від лічення і померла без одного слова, за виїмкою несвідомих висловів у хвилі делірія.
Ледве Фавсто покінчив сповідь тих жахливих подій, відчинилися двері, і до салону ввійшов хлопець-підросток.
– Мій син, – сказав батько. – Покажи Брунови твою гадючку.
Подібність була цілковита: був образ отвору, зробленого пострілом, і нитки крови, що виплила.