Після навчання Лікеніон відійшла, далі в ліс, начебто шукала гуску, а Дафніс роздумував над її словами... Він вийшов з лісу й пішов туди, де сиділа Хлоя й плела з фіалок віночок. Дафніс сказав їй неправду, що вирвав із кігтів орла гуску, після чого, обнявши, поцілував Хлою так пристрасно, як недавно цілував Лікеніон. Це їй не могло пошкодити. Дівчина поклала йому на голову віночок й поцілувала його волосся, краще від фіалок, вийняла з торбини трохи фігового повидла й кілька скибок хліба та й дала йому їсти. Тільки він укусив, вона вирвала у нього хліб і сама їла, як молоде пташеня.
Коли вони отак їли, а ще більше цілувалися, ніж їли, побачили рибацьке судно, що пливло неподалік од берега. Не було вітру, стояла тиша й, здавалося, що рибалки взялися за весла й веслували, щоб щойно зловлену рибу завезти свіжою до міста якомусь багачеві. А що чинять, звичайно, моряки, щоб полегшити собі важку працю біля весел, те робили й оті рибалки: один давав команду, співаючи матроську пісню, а всі інші однодушно, хором, у відповідний час приспівували йому. Коли вони так робили у відкритому морі, їхні голоси лунали в безмежному просторі, а як поминули скелю та в'їхали в місяцеподібну гавань, то їхній спів почувся сильніше і ясно розійшлася ритмічна пісня їхнього керманича, адже затока врізувалась у рівнину глибоко й, приймаючи кожен звук, наслідувала тих, хто подавав голос, віддаючи його назад, як Ехо: отак як сплеск весел, так подвійно чувся і спів моряків. Приємно було слухати: голос із суші стихав настільки пізніше, наскільки пізніше долинав голос із моря.
Дафніс, знаючи, як воно виходить, звернув увагу на море й радів, побачивши, як судно пролітало по хвилях швидше, ніж птах. Він намагався зберегти в пам'яті хоч деякі з пісень, щоб опісля заграти їх на сирінзі. Хлоя ж, яка вперше слухала відлуння Ехо, поглядала на море, де співали моряки, або ж знову повертала зір у бік лісу, шукаючи очима тих, хто відповідав. Коли ж судно пропливло мимо, то тут, у затоці, настала тиша, й Хлоя запитала Дафніса, чи й там за скелею є інше море, чи й там пливе інше судно, чи там інші матроси співають разом такі ж пісні й разом замовкають. Дафніс солодко усміхнувся, а ще солодше поцілував Хлою, зняв із голови фіалковий віночок, віддав його Хлої і почав розповідати їй казку про Ехо, випросивши як плату за розповідь десять поцілунків.
«Рід німф, — мовив Дафніс, — розмаїтий, моя дівчино: є німфи джерел, німфи дерев і німфи, що проживають у болотистих місцевостях. Усі вони гарні та співучі. Дочкою однієї такої німфи була Ехо, що народилася від смертного батька, тому сама була смертна, була вродлива, бо гарною була її мати, її виховували німфи, а музи вчили гри на сирінзі, на лютні, співу в супроводі ліри та кіфари й різних пісень, так що коли досягла зрілого віку, разом із німфами водила хороводи, а з музами співала пісень. Уникала всього чоловічого роду: чи то був чоловік, чи бог, а любила тільки дівочість. Пан гнівався на неї за те, що вона так гарно співає, а він не може тішитися її красою, тому наслав на козопасів та вівчарів божевілля, й вони, як собаки або вовки, розірвали її, а частини тіла, що ще співали, розкидали по всій землі. Мати Земля, доброзичлива до німф, заховала їх у своєму лоні, й вони зберегли дар співу, і з волі муз видають голос, і наслідують усе, як і ця німфа колись: богів, і людей, і звірів, і всілякі інструменти. Вони наслідують також гру Пана на сирінзі, а він, почувши відлуння гри, підскакує й біжить у гори не тому, щоб зловити ту, котра любить, а щоб довідатися, хто той таємничий учень».
Коли Дафніс розповів Хлої таку казку, дівчина дала йому не десять поцілунків, а набагато більше. Ехо повторила все, начебто засвідчувала, що він казав правду.
Сонце з кожним днем пригрівало сильніше, минула весна, настало літо. До Дафніса та Хлої прийшли нові, літні радощі. Він плавав у річках, вона купалася у джерелах, він грав на сирінзі, змагаючись із шумом сосен, вона виспівувала, вступаючи у змагання із соловейками. Вони разом полювали на гомінких коників-стрибунців, ловили сюркітливих цикад, збирали квіти, із дерев трусили плоди та їли їх...
Того літа біля Хлої крутилося чимало женихів. Зусібіч приходили до Дріаса просити Хлоїної руки. Одні приносили подарунки, інші багато обіцяли. Напа, засліплена успіхом дочки, радила чоловікові видати Хлою заміж і не тримати вдома дівчини, яка сама скоро, пасучи овець, втратить дівочість і візьме собі за чоловіка когось із пастухів за яблука чи за троянди. Краще хай вона буде хазяйкою удома, а багаті подарунки вони візьмуть і збережуть для свого сина (недавно в них народився син). Іноді Дріас схилявся до такої думки, бо ж йому за Хлою давали більше подарунків, ніж за просту пастушку. Але він змінював погляд, бо дівчина достойна кращого чоловіка із хліборобів, а якщо він зможе відшукати справжніх батьків, то вони будуть щасливі. Тож зволікав з відповіддю і вряди-годи складав немалі подарунки. Хлоя, довідавшись про це, дуже сумувала й таїла перед Дафнісом, не бажаючи принести йому прикрощів. Коли ж він наполегливо просив і розпитував її, бо ж більше сумував не відаючи, ніж би про це знав, вона розповіла йому все про женихів: і про те, що їх багато, й що кожен багатий, і що Напа наполягає, щоб видати її заміж, і що Дріас не заперечує, але відклав справу до збирання винограду.