Дріас узяв цю знахідку як щось божественне і, навчившись від вівці бути милосердним та любити дитину, підняв її на руки, поклав розпізнавальні речі до торбини й почав молитися німфам, аби щасливо виховати дитя, яке шукало їхньої опіки. Коли ж настала пора гнати отару додому з пасовиська, повернувся до своєї господи й розповів дружині все, що він бачив, показав знахідку й прохав, щоб вона цю дівчинку вважала своєю дочкою та годувала як свою власну. Напа, — так звалася його дружина, — стала матір'ю дівчинці й полюбила її, начебто побоювалася, щоби вівця не подужала її своєю любов'ю, а щоб вірили їй, Напі, назвала дівчинку пастушим ім'ям Хлоя7. Росли ці дітки дуже скоро, а врода їхня була набагато більша, ніж буває це в сільських дітей. А коли хлопчикові виповнилося п'ятнадцять років, дівчинка була на два роки молодша, то в ту ж таки ніч Дріас і Ламон побачили сон. А приснилося їм, що німфи з гроту, де було джерело й де Дріас знайшов дівчинку, віддавали Дафніса та Хлою якомусь прекрасному й лукавому хлопчакові, у якого були крильця вище рамен і, крім того, маленький лук зі стрілами. Цей хлопчик торкнувся обох молодят однією і тією ж стрілою та повелів, щоб відтоді разом пасли отару: він — кози, а вона — вівці.
Дріас і Ламон, побачивши такий сон, зажурилися, адже ж їхні діти мали бути пастухами кіз і овець, хоч розпізнавальні речі віщували їм кращу долю. Тому малим давали ліпшу їжу, навчали грамоти й усього, що на селі вважалося гарним; гадали, що діти мають слухатися богів, прозірливість яких їх урятувала. Дріас і Ламон розповіли один одному свій сон, принесли офіру крилатому хлопчакові з гроту німф, імені якого назвати не могли. Після того послали їх доглядати отари, навчивши перед тим усього: як треба пасти до полудня, як удень, коли докучає спека, коли гнати до водопою, а коли — до кошари, яких тварин підганяти посохом, а яких — тільки голосом. Діти раділи, що їх наділили великою владою, й полюбили своїх кіз та овець сильніше, ніж це, звичайно, водиться у пастухів: дівчина ж бо завдячувала своїм порятунком вівці, а хлопець пам'ятав, що його, підкидька, вигодувала коза.
Настав початок весни, позацвітали всюди квіти: у лісах, на лугах, на пагорбах. Уже чулося дзижчання бджіл і щебетання співучих птахів, радісно пострибувала молода худібка. Ягнята бігали на пагорбах, на луках дзижчали бджоли, у гущавині співали пташки. Саме в цю чудову весняну пору молоді та повні сили діти наслідували все, що бачили й чули. Слухаючи, як співають пташки, самі співали, бачачи ягнят, що гуляли, самі підскакували; наслідуючи бджіл, збирали квіти, чіпляли собі на груди або ж плели віночки та відносили їх німфам.
Усе вони робили разом, бо ж пасли свої стада близько одне від одного. Часто Дафніс збирав докупи овець, що розбрелися далеко, часто Хлоя зганяла кізок зі скель, які не боялися залізти так високо, іноді одне з них пильнувало отару овець та стадо кіз, коли інше бавилося, а всі їхні ігри були пастуші й дитячі. Вона збирала стебла очерету та плела з них пастки для цвіркунів і, зайнята такою працею, забувала про овець. Він же вирізував ніжні очеретини й, проколовши в колінцях, з'єднував їх м'яким воском та вигравав на них аж до ночі. Часом Дафніс і Хлоя ділилися молоком, вином. їжа, яку приносили з дому, була їхньою спільною власністю. Скоріше можна було побачити овець, що відокремились від кіз, ніж Дафніса без Хлої.
Коли вони так забавлялись, Ерот придумав для них нову турботу: вовчиця, яка годувала вовченят, не раз забирала чужих овець із близьких полів, бо ж багато потребувала їжі, щоб вигодувати своїх дітей. Тоді вночі збіглися селяни й викопали ями, на сажень завширшки та на чотири завглибшки. Землю рознесли далеко й розсипали навкруги. Зверху над ямами поклали сухе довге паліччя і присипали трохи землею, яка залишилась. Місце було таким, як і раніше, отож навіть заєць, коли по ньому пробігатиме, не поломить паліччя, що було крихкіше од соломи, і переконається, що тут якась хитра видумка. Хоч вони викопали багато таких ям і на горах, і в долинах, проте не пощастило їм зловити вовчицю, яка відчувала, де ті пастки зроблено. Тому чимало кіз і овець пропало, завалившись у ями, та й Дафніс ледве не загинув у такій копанці.
Якось два завзятих цапи зчепилися в бійці. Раптом від сильнішого удару в одного відламався ріг, і він, підскочивши від болю, кинувся втікати, а переможець помчав за ним, не даючи йому спокою. Жаль стало Дафнісу, коли побачив зламаний ріг та рану в цапа, отож, схопивши палицю та пастушу ґирлиґу, побіг за напасником. Коли один утікав, а другий, розгнівавшись, гнався за ним, не мали вони часу дивитися під ноги, й обидва попадали в яму: перший цап, а за ним Дафніс. Саме це й урятувало Дафніса, бо він, падаючи, гепнув на цапа. Гірко заплакав у ямі, чекаючи, щоби хтось його витягнув звідти. Хлоя ж, побачивши таке лихо, підбігла до копанки й, переконавшись, що Дафніс живий, почала кликати волопаса із сусідніх полів, а той, прибігши, шукав довгого шнура, щоб витягнути Дафніса з ями, але не знайшов. Тоді Хлоя розв'язала свій пояс і подала волопасу; вони обоє, ставши над ямою, потягли Дафніса, а він, тримаючись руками за пояса, піднімався вгору. За ним витягли нещасного цапа, що поранив собі обидва роги: ось яка кара зустріла його за напасництво. Тут-таки, вдячні, віддали цапа волопасу, щоб приніс його в жертву за порятунок, а між собою домовилися, що вдома, коли б хтось помітив утрату, скажуть, що цапа загризли вовки. Самі ж, повернувшись, розглядали своїх овець і кіз, а коли побачили, що й кози, і вівці пасуться спокійно, посідали на дубовій колоді й почали роздивлятися, чи Дафніс часом, падаючи, не поранив собі якоїсь частини тіла, але не знайшли ні рани, ні слідів крові, тільки волосся та й усе тіло було в болоті та пилюці. Хлопець вирішив помитися, перш ніж Ламон і Міртала довідаються про нещасний випадок.